ДЖОНАТАН СВІФТ
(1667-1745)
Англійський сатирик, церковний діяч, публіцист, поет і письменник Джонатан Свіфт народився 30 листопада 1667 року в Дубліні в англійській родині. Батько Свіфта не дожив до народження сина, мати через деякий час назавжди від'їжджає до Англії і Джонатана виховує його дядько, Годвін Свіфт, відомий дублінський адвокат. Свіфт здобув хорошу освіту — спочатку в школі графства Кілкені (1673-1681), потім у дублінському Трініті-коледжі (1682-1688), де йому присудили ступінь бакалавра мистецтв у 1686 році.
Вибух насилля, що стався в Ірландії 1689 року, змусив Свіфта шукати притулок в Англії. До кінця того ж року Свіфт став секретарем сера Уільяма Темпла, дипломата у відставці та літератора, який жив у маєтку Мур-Парк, у графстві Суррей. Свіфт залишався на цій посаді до загибелі сера Уільяма в січні 1699 року. Це були чи не найкращі часи в житті Свіфта: він мав можливість досхочу працювати у величезній бібліотеці Темпла; саме тут, у Мур-Парку, починається самостійна поетична діяльність Свіфта; 1692 року йому присуджують ступінь магістра мистецтв в Оксфорді; нарешті, маєток Темпла стає основою сімейного щастя Свіфта (письменник-початківець знайомиться з Естер Джонсон, падчеркою управителя Мур-Парку, яка спочатку була його ученицею, а згодом стала дружиною).
У 1695 році Свіфт був висвячений у сан священика англіканської церкви й упродовж наступного року служив у Кілруті, на півночі Ірландії. Опинившись у центрі релігійних чвар, Свіфт починає писати один з відомих сатиричних творів — памфлет "Казка бочки", робота над яким тривала кілька років. "Казка бочки" вийшла у світ 1704 року без вказівки на ім'я автора, зчинивши галас довкола себе. Свіфт зажив слави дотепника, після того як його авторство було розкрито. В образах трьох братів — Петра, Мартина й Джека — автор піддає нищівній критиці три гілки християнства — католицьку, англіканську та пуританську.
У 1696 році письменник повертається до Мур-Парку, де пише сатиру "Битва книг". Твір був присвячений дискусії між прибічниками "давніх і нових книг", в якій на боці "давніх" брав участь і Темпл. Свіфт у сатирі виступає проти канонізації античної спадщини, але за його творче використання (передусім для подальшого розвитку сучасної англійської літератури).
Після смерті Темпла 1699 року Свіфт переїздить до Ірландії, де отримує церковний прихід у Ларакорі. У 1702 році у дублінському Трініті-коледжі він здобуває ступінь доктора богослів'я.
Його літературна популярність стала ще більшою після виходу серії нарисів "Папери Бікерстафа" (1708 — 1709), в яких він висміював якогось Джона Патріджа, що складав щорічний астрологічний альманах. Образ екстравагантного джентльмена Ісака Бікерстафа настільки припав до душі читачам, що близький до вігів есеїст Річард Стіл почав видавати від імені Бікерстафа повчально-сатиричний журнал "Бовтун" (1709). Свіфт співпрацював у цьому журналі, виступав і як прозаїк, і як поет.
Через деякий час Свіфт, уже відомий політичний письменник, відходить від вігів і зближується з членами торійського кабінету, навіть кілька місяців (1710 — 1711) видає торійський журнал "Екзамінер". З вересня 1710 по червень 1713 року Свіфт перебуває в Лондоні. У цей час і розгорнулась його діяльність як торійського публіциста. У сфері літературних зв'язків найбільше значення мав невеликий гурток "Клуб Мартіна Скліблеруса (Писаки)". Докладні відомості про політичні й літературні події Лондона того часу дійшли до нас у листах Свіфта, які після його загибелі дістали назву "Щоденник для Стелли" й були адресовані другу всього його життя — Естер Джонсон.
Гоголь работал над своей поэмой целых 17 лет: от первоначальной идеи (1835 г.) до последних фрагментов и штрихов (1842 г.). На протяжении этого времени его замысел менялся, и в итоге писатель дал нам возможность увидеть всю современную ему Россию и создал множество разнообразных характеров и типов людей.
Представителем нового класса предпринимателей является в поэме Павел Иванович Чичиков. Гоголь говорит о таких людях, как он: «страшная и подлая сила». Подлая, потому что заботится только о своей выгоде и наживе, используя все средства. «Приобретатели», по мнению Гоголя, не возродить Отечество.
Страшная, потому что очень сильная, а сильная, потому что первые в России дельцы были предприимчивыми, целеустремленными и очень неглупыми людьми.
Чичикову пришла в голову идея нажиться на мертвых душах. Мне кажется, чтобы составить и продумать такой план, требуется ум, практическая хватка и хорошее знание жизни. Важно отметить, что практический склад ума проявлялся у Чичикова с самого детства: «…показав оборотливость почти необыкновенную», он «слепил из воску снегиря, выкрасил его и продал очень выгодно». Потом начал продавать богатым приятелям съестное, выдрессировал (!) и выгодно продал мышь. Важно, что Павлуша не тратил заработанные им деньги. Мальчик терпеливо копил все заработанное, отказывая себе во всем.
Почему же маленький Чичиков не радовался жизни, как другие дети, а постоянно экономил, ограничивая себя во всем? Родители героя были бедными дворянами, у которых в крепостных была только одна семья. Автор отмечает, что «жизнь при начале взглянула на него как-то кисло-неприютно…»
Павлуша рос в атмосфере строгости, уныния и тоски. У него не было друзей, он не играл в детские игры, даже пошалить ему было нельзя: «…краюшка уха его скручивалась очень больно ногтями длинных …пальцев…»
Из детства наш герой вынес лишь одну истину: «Товарищ или приятель тебя надует и в беде первый тебя выдаст, а копейка не выдаст, в какой бы беде ты ни был. Все сделаешь и все на свете копейкой». Всю свою последующую жизнь Чичиков посвятил тому, чтобы «беречь и копить копейку».
Но Павла Ивановича, на мой взгляд, нельзя назвать совершенно аморальным человеком: «Нельзя сказать, чтобы он не знал ни жалости, ни сострадания; он чувствовал и то, и другое, он бы даже хотел но только чтобы не заключалось это в значительной сумме…»
Какова же была у Чичикова цель в жизни? Ведь он не копил деньги ради денег. Герой мечтал сделаться богатым и жить в свое удовольствие. Ради этого он годами был усидчив, аккуратен, опрятен, неизменно любезен и очень прилежен. Гоголь подчеркивает: «С раннего утра и до позднего вечера, не уставая ни душевными, ни телесными силами, писал он, погрязнув весь в канцелярские бумаги, не ходил домой, спал в канцелярских комнатах на столах, обедал подчас со сторожами и при всем том умел сохранить опрятность, порядочно одеться, сообщить лицу приятное выражение и даже что-то благородное в движениях». Чтобы добиться повышения, Павел Иванович не побрезговал обмануть дочь своего начальника. Он начал ухаживать за девушкой, но, как только получил место повытчика, «о свадьбе так дело и замялось».
Позже Чичиков добивается «хлебного местечка», затем «копит копейку» в других учреждениях, не гнушаясь самыми нечистоплотными методами. Герой берет взятки, ворует казенные деньги, но при этом любит, чтобы «все было благородно», то есть внешне благопристойно, тихо и мирно.
Но все затеи героя проваливаются. Несмотря на все неудачи, Павел Иванович не сдается и не падает духом, а продолжает упорно идти к своей цели. Его девиз: «зацепил – поволок, сорвалось – не спрашивай. Плачем горю не пособить, нужно дело делать».
Первый том поэмы заканчивается бегством Чичикова из города. Но я думаю, и это подтверждается во втором томе, что Павел Иванович не оставит своей затеи. Он и дальше будет «копить копейку», добиваясь богатства.
Таким образом, по-моему, воспитание сыграло решающую роль в формировании характера Чичикова. Унылое детство, желание выбиться в люди и жить в свое удовольствие толкали героя на всевозможные аферы и мошенничества. Он целенаправленно шел к своей цели, не гнушаясь никакими средствами.
Я считаю, что Павла Ивановича Чичикова можно назвать яркой и незаурядной личностью. Это очень человек с богатыми возможностями. Жаль, что он использовал их недостойно, хотя в глубине души, на мой взгляд, нельзя не восхищаться Чичиковым – гениальным бизнесменом по своей сути.