Прости что так кратко... но я думая так
Константин Паустовский хотел с этого рассказа доказать миру что нужно быть немного добрее к окружающей среде, если какая-нибудь зверюшка пусть даже и большая или совсем маленькая попала в беду конечно нужно ей.
Не даром говорят как аукнуться так и откликнется.
Объяснение:
Можно в лучший ответ если что я сама писала...)
Сивоок
– А вже знаю, що ти Сивоок. А що приблуда – здогадався від першого разу. Очі маєш не сиві, як то нарік твій Родим, а каламутні, бо прийшов з невідомості. І хто ти єси, ніхто не відає.
За ті кілька щасливих літ, що він прожив з Родимом, Сивоок перейняв від старого саме тільки добро, навчився корисного, знав лише почуття, що підносять людину над світом, не відав принижень, неправди, лукавства, заздрощів, переляк бачив лише в тих, хто пробував нападати на Родима, сам же старий жодного разу не виявив бодай крихти страху.
Він ще не знав безлічі речей. Не бачив великих міст, не знав ні бояр, ні князів, ні імператорів і майже не чув про них і не уявляв, який може бути зв’язок між ним і далекими володарями. Найголовніше ж, що Сивоок зовсім не уявляв, у який час він живе.
Сивоок не похвалився тим, що бачив. Стояв ще й досі в своїй захопленості, жив у світі дитинства і відчував, що тільки там справжнє його життя. І знов до болю хотілося плакати, але навколо яснів день, його оточували люди, присутність яких він відчував, хоч ще й не розрізняв їх до ладу, два жорстокі роки мандрів разом з Лучуком привчили його до вміння дотримувати зовнішніх позорів, для своїх чотирнадцяти чи п’ятнадцяти літ він виглядав набагато мужнішим, а тільки в душі лишався дитиною, його серце було пронизане барвами.
Сивоок став жити в Радогості і вчитися пізнавати не тільки поверхню, але й душу барв. Він пробував сам накидати барви на глину й на дерево, і в нього вийшло відразу, аж він сам не повірив, що в нього між оком і рукою є те, чого нема ні в кого з людей, а саме цим і визначається той, що може вичаровувати з небуття новий світ богів і візерунків.
Князь Ярослав Мудрий
Його назвали Ярославом, на честь усемогутнього бога Ярила, який опікувався всім плодючим і ростучим, але тільки згодом малий князь збагне, скільки глумління для нього в тому імені, і відтоді почнуться довгі роки тяжкої ненависті до батька – великого князя Володимира.
Він знав, що таке біль, бо мав од народження вивихнуті ноги; ноги йому зовсім не підкорялися, вони собі жили окремішим життям, він міг тільки повзати, підтягуючись на руках, вся його надія була на руки та на плечі, а з ногами не виходило нічого – не помагали ані молитви, ні молебні, ні свячена вода, ні купелі в травах, ні заморське питво.
Ярослав і не знав їх майже нікого, жив коло матері, мав свій біль, катувався своєю непорушністю; як тільки став розуміти навколишній світ, вже зненавидів його, хоч і прагнув усього, що було йому недоступне, хотілося йому сміху, біганини, крикняви, веселого вовтузіння.
З чотирьох літ Рогніда приставила до Ярослава вчителів грецьких, болгарських, варязьких і навіть латинських, вони забивали малому голову чужими словами й дивною грамотою, якої й не чувано досі, а Будий став коло князя вже пізніше, дивуючись кмітливості малого, досить швидко навчив його руських рєз, але передовсім заповзявся поставити Ярослава на ноги.
А він був книжник ще з тих літ, коли непорушно лежав у материних покоях, він ховався від веселих, безтурботних здорових людей зі своїм нещастям за книги, читав про страждання, про великомучеників, про подвиги, про великі діяння, великі пристрасті і великі зради – і цього було досить для нього.
Мав завжди безліч часу для засвоєння книжних премудростей, а потім настав день, коли Ярослав відчув свою зверхність не тільки над такими, як сам, а навіть над тими, що видавалися колись вищими, недосяжними, – і тоді вперше закрутилася в душі хробачком приваблива думка про те, що тільки він згодом повинен панувати в цій великій землі.
На додачу до всього Ярослав ще мав хирляву, старшу за себе жону – чеську князівну Анну, з якою мусив одружитися за велінням Володимира, що тим самим забезпечував собі спокій від найближчих сусідів.
Нужно заботливо и щепетильно обращаться с природой. Природа не всегда посещает спокойной, мирной, располагающей к любованию ею. В этом рассказе природа - ужасное стихийное бедствие, которое тяжело приостановить. Лесной пожар истребляет растения, портит почву, грозит жизни животных и даже людей. Вот почему очень важно осторожно обращаться в лесу с огнем. Люди обязаны друг другу и животным. Животные тоже иногда прибывают на человеку, а человек обязан выплачивать за благо благом. Создатель небезразличен к участникам истории, о которой он пишет: осуждает поведение ветеринарного врача, отказавшегося вылечить хворого зайца, разделяет жалость бабки Анисьи к Ване и зайчонку. Создатель убеждает нас: выучись от всей души даровать добросердечно, не ожидая какой-либо выгоды и ответа. Если мы научимся этому, то мы - истинные люди.