пересказ:
июльским днем рассказчик охотился в чернском уезде тульской губернии. когда стемнело, охотник понял, что заблудился, и только выйдя к реке, определил, где он. это был бежин луг. внизу, под холмом мелькали огни и копошились люди, и он решил спуститься к ним.
это оказались крестьянские из соседней деревни, которые стерегли табун. немного поговорили, охотник прилег под куст недалеко от костра и стал слушать рассказы мальчиков. всего их было пятеро: федя, павлуша, ильюша, костя и ваня. старшему, феде, было лет четырнадцать. он был стройным, красивым, с кудрявыми белокурыми волосами, светлыми глазами и постоянной полувеселой улыбкой. по всем приметам он принадлежал к богатой семье и выехал в поле не по нужде, а ради забавы. второй мальчик, павлуша, имел черные волосы, серые глаза, бледное рябое лицо, большой рот и огромную голову. вся его одежда состояла из простой рубахи и заплатанных портов. у третьего, ильюши, было довольно незначительное лицо: вытянутое, подслеповатое, выражало какую-то тупую, болезненную заботливость. его желтые, почти белые волосы были под войлочную шапочку. на нем были новые лапти и онучи, а толстая веревка стягивала его черную свитку. ему и павлуше на вид было не более двенадцати лет. четвертый, костя, мальчик лет десяти, с задумчивым и печальным взглядом. лицо у него было небольшое, все в веснушках, на нем выделялись большие черные блестевшие глаза. он был маленького роста, сложения тщедушного и одет довольно бедно. последний, ваня, лежал на земле под рогожей и только изредка выставлял из-под нее свою русую кудрявую голову. ему было всего лет семь.
они сидели вокруг костра с котелком, в котором варилась картошка, постепенно разговорились. ильюша рассказывал о домовом: после смены человек десять заночевали в рольне. ночью услышали наверху чьи-то шаги, потом дверь открылась, но там никого не оказалось, только вдруг одна из форм поднялась в воздух и опять встала на место. все перепугались и друг под дружку полезли.
Відповідь:
ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ (Роман, 1839-1840; опубл. окремим изд. без предисл. – 1840; 2-е изд.
Із предисл. – 1841) Віра – персонаж повести “Князівна Мері”, світська дама, коханка Печорина. Віра відіграє помітну роль у сюжеті повести, беручи участь у двох “любовних трикутниках” ( Грушниц-Кий – Мері – Печорин; В. – Печорин – Мері). З одного боку, завдяки відносинам Печорина з В. і її роздумам пояснюється, чому Печорин, “не намагаючись”, здатний нездоланно панувати над жіночим серцем, а з іншого боку – В. представляє інший, у порівнянні
з Мері, тип світської жінки.
Уперше ОВ.
Згадує доктор Вернер, розповідаючи Печорину про нових мешканців Кавказьких вод: “якась дама з новоприїжджих, родичка княгині по чоловіку, дуже гарненька, але дуже, здається, хвора… середнього росту, блондинка, із правильними рисами, колір особи сухотний, а на правій щоці чорна родимка: її особа мене вразило своєю виразністю”. З подальшого оповідання проясняється передісторія відносин Печорина й В.: вона була коханкою Печорина, і ця давня любов залишила незгладимий слід у душі героя. Тепер В. хвора.
Юна князівна Мері й В. дані як різні полюси життя – розквіту
й вгасання.
Однак якщо повітря Кисловодська на короткий час повернув В. “колір особи й сили”, те щоки Мері наприкінці повести покриваються “хворобливим рум’янцем”, тим же ознакою страждань, печатка яких лежить і на особі В. Хоча Печорин дає обом жінкам хвилинне пожвавлення й блаженство любові, романи з ним однаково згубні для обох. Різниця тільки в тім, що В. була улюблена Печориним і свиклась зі своїм стражданням, а Мерь, що полюбила героя, але не улюблена їм, вступила в небезпечну зону щиросердечної кризи. В. розповідає Печорину, що вона замужем. Її чоловік кульгавий, багатий і обтяжений хворобами.
В. вийшла за нього, зрозуміло, не люблячи.
Вона пожертвувала собою заради сина й дорожить своєю репутацією – знов-таки не через себе. Умовляючи Печорина познайомитися з Лиговскими, щоб частіше його бачити, В. не підозрює про інтригу з Мері, зауявної героєм, а коли довідається, мучається ревнощами. Наївні спроби приховати роман з Печориним зрештою не рятують В. , і вона мимоволі видає себе, у всім визнаючись чоловікові.
Знову принеся себе в жертву бажанню Печорина бути улюбленим (“Я загинула… “, “я для тебе втратила геть усе…”), тепер вона просить тільки одного – щоб Печорин не полюбив Мері й не женився на ній.
Лише втративши В. , Печорин усвідомлює, що саме вона несла в собі ту любов, що він жадібно шукав, і ця любов загинула, тому що він виснажував душу В., не наповнюючи її своїм почуттям И все-таки останнє прохання В. Печорин виконав, хоча це й коштувало йому великої праці, – не полюбив Мері й не женився на ній
Пояснення: