Олег мав сильний, рішучий та підступний характер. Він намагався розповсюдити свій вплив на всі прилеглі до його володінь землі. Життя Олега – це постійні загарбницькі походи з метою збагачення, посилення особистої влади над племенами й народами. Перемагаючи в битвах, Олег збільшував свою міць і могутність будь-якою ціною. Особливо вражає підступність, із якою він захопив Київ. Суворі, жорстокі були часи – часи міжусобиць і зрад.
У 881 році князь Новгородський Олег вирушив у похід по великому водяному шляху “із варяг у греки” задля приєднання нових міст і земель. “І прийшли до гір Київських,
і побачив Олег, що княжать тут Аскольд і Дір”, – розповідає Нестор літописець. Тоді князь Олег зі своєю бойовою дружиною, вдавши з себе мирних купців і запросивши до свого шатра володарів Києва Аскольда й Діра, підступно вбили їх. “І убили Аскольда і Діра, віднесли на гору і поховали їх на горі”, – свідчить літопис. “Та буде це мати всім містам руським”, – сказав Олег, захопивши Київ.
О. С. Пушкін яскраво, мальовничо, глибоко показав у невеликому за розміром, але дуже змістовному творі “Пісня про віщого Олега” сповнене пригод і випробувань життя князя Київського. У 907 році Олег вирушив походом на Цареград, столицю Візантії, могутньої, непереможної на той час християнської імперії. Олег – язичник кинув виклик вже сформованій, визнаній у світі, сильній, віруючій в єдиного Бога, державі, та своїми жорстокими загарбницькими діями поставив “на коліна” її мешканців. Олег уклав із підкореними дуже вигідну для Русі угоду, а на знак перемоги повісив свій щит на воротах Цареграду. Так це описує О. С. Пушкін:
Победой прославлено имя твое;
Твой щит на вратах Цареграда:
И волны и суша покорны тебе;
Завидует недруг столь дивной судьбе.
Віщий Олег як язичний завойовник був дуже забобонний і вразливий, вірив у прикмети й ворожіння волхвів. І як усі могутні володарі й завойовники бажав знати своє майбутнє. Чарівники стверджували, що незважаючи на славу, могутність, непереможність, він безсилий проти долі – “но примешь ты смерть от коня своего”. Почувши такий вирок від волхвів, Олег наказав відпустити коня на волю й піклуватися про нього, вирішивши для себе більше ніколи не підходити до свого улюбленця. Минув час, і якось під час бенкету Олег згадав про свого бойового товариша й захотів побачитися з ним, але ж челядь повідомила князю, що кінь помер. Олег, розчарований у пророцтвах волхвів що послухав їх
И думает: “Что же гаданье?
Кудесник, ты лживый, безумный старик!
Презреть бы твое предсказанье!
Мой конь и доныне носил бы меня.
Олег згадав бурхливе минуле, пов’язане з конем, і вирішив побачити останки свого бойового друга. Та доля невблаганна – коли князь наблизився до кісток коня й поставив ногу на його череп,
Из мертвой главы гробовая змея
Шипя между тем выползала;
Как черная лента, вкруг ног обвилась,
И вскрикнул внезапно ужаленный князь.
Чому Пушкін звернувся до сюжету легенди, що дійшла до нас із глибини століть? Олександр Сергійович був достойний знавець історії – він відчував романтику та знаковість цієї легенди. Віщий Олег, Великий Князь Київський, герой свого часу, загинув так безглуздо. Незважаючи на велич та заслуги князя як державника й непереможного завойовника, доля перемогла його. Напевне, це плата за підступність при вбивстві Аскольда та Діра. Підступність покарана – в історію Віщій Олег увійшов як князь, що помер незвичайною, безславною смертю.
Русская народная сказка Летучий корабль рассказывает о том, как царь решил дочку свою замуж отдать за того, кто Летучий корабль сможет смастерить. Вот и отправились сперва два старших брата в лес, деревья рубят, а как корабль смастерить и не знают, да и старичка прогнали, который свою предложил. Затем младший брат отправился в лес, да и попросил совета у дедушки. А дедушка тот добрым волшебником был и парню корабль построить красоты невиданной, да и наказал ему всех в пути на корабль свой звать. Послушался младший сын и встречались ему на пути всякие люди с диковинными а он всех их на корабль к себе приглашал. Увидал царь, что обычный мужик к его дочери сватается, да и давай добру молодцу задания всякие невыполнимые давать парню его корабельные гости и женился он на царевне, она ведь в злых делах царя не виновата была...
А. С. Пушкин известен не только своими стихотворениями, но и прозаическими произведениями. Одним из них является повесть «Капитанская дочка», написанная на исторической основе.
Прежде чем взяться за перо, Пушкин не только тщательно изучил архивы, собирая интересующие его сведения, но и посетил Казанскую и Оренбургскую губернии, места, в которых начиналось восстание Емельяна Пугачева, переросшее в крестьянскую войну. Он лично осмотрел места былых сражений, большое внимание уделил расспросам пожилых людей, помнящих самозваного государя Петра Федоровича. Возможно, именно благодаря столь многогранному и богатому собранному материалу автору удалось создать повесть, отличающуюся высокой степенью реалистичности.
В «Капитанской дочке» Пушкин отображает события 1770-х годов, а именно — крестьянской войны под предводительством Емельяна Пугачева. Он мастерски описывает небольшие степные крепости, выстроенные «в местах, признанных удобными» для защиты края. Рассказывает о положении яицких казаков, о причинах их недовольства властью и назревании мятежа. Довольно подробно Пушкин рассматривает ход восстания, взятие отдельных крепостей и осаду Оренбурга, отношение к Пугачеву простого народа и представителей дворянства.
Мы становимся свидетелями деятельности реально живших людей: беглого капрала Белобородова, ссыльного преступника Афанасия Соколова, прозванного Хлопушей, императрицы Екатерины II.
Однако особое внимание Пушкин уделяет портрету Пугачева, беглого донского казака, дерзнувшего принять на себя имя «покойного императора Петра III» и собравшего вокруг себя многочисленных повстанцев. Он подчеркивает, что предводитель производил сильное «впечатление на умы простых людей своей удалью, мужеством, умом, военной доблестью, манерой поведения».
Несмотря на то что в повести тесно переплетены художественный вымысел и историческая правда, читатель проникается судьбами главных героев, их надеждами и переживаниями.
Я считаю, что Пушкину гениально удалось в художественной форме отобразить реальные события и что его повесть никого не оставит равнодушным.
Відповідь:
Пояснення:
Олег мав сильний, рішучий та підступний характер. Він намагався розповсюдити свій вплив на всі прилеглі до його володінь землі. Життя Олега – це постійні загарбницькі походи з метою збагачення, посилення особистої влади над племенами й народами. Перемагаючи в битвах, Олег збільшував свою міць і могутність будь-якою ціною. Особливо вражає підступність, із якою він захопив Київ. Суворі, жорстокі були часи – часи міжусобиць і зрад.
У 881 році князь Новгородський Олег вирушив у похід по великому водяному шляху “із варяг у греки” задля приєднання нових міст і земель. “І прийшли до гір Київських,
і побачив Олег, що княжать тут Аскольд і Дір”, – розповідає Нестор літописець. Тоді князь Олег зі своєю бойовою дружиною, вдавши з себе мирних купців і запросивши до свого шатра володарів Києва Аскольда й Діра, підступно вбили їх. “І убили Аскольда і Діра, віднесли на гору і поховали їх на горі”, – свідчить літопис. “Та буде це мати всім містам руським”, – сказав Олег, захопивши Київ.
О. С. Пушкін яскраво, мальовничо, глибоко показав у невеликому за розміром, але дуже змістовному творі “Пісня про віщого Олега” сповнене пригод і випробувань життя князя Київського. У 907 році Олег вирушив походом на Цареград, столицю Візантії, могутньої, непереможної на той час християнської імперії. Олег – язичник кинув виклик вже сформованій, визнаній у світі, сильній, віруючій в єдиного Бога, державі, та своїми жорстокими загарбницькими діями поставив “на коліна” її мешканців. Олег уклав із підкореними дуже вигідну для Русі угоду, а на знак перемоги повісив свій щит на воротах Цареграду. Так це описує О. С. Пушкін:
Победой прославлено имя твое;
Твой щит на вратах Цареграда:
И волны и суша покорны тебе;
Завидует недруг столь дивной судьбе.
Віщий Олег як язичний завойовник був дуже забобонний і вразливий, вірив у прикмети й ворожіння волхвів. І як усі могутні володарі й завойовники бажав знати своє майбутнє. Чарівники стверджували, що незважаючи на славу, могутність, непереможність, він безсилий проти долі – “но примешь ты смерть от коня своего”. Почувши такий вирок від волхвів, Олег наказав відпустити коня на волю й піклуватися про нього, вирішивши для себе більше ніколи не підходити до свого улюбленця. Минув час, і якось під час бенкету Олег згадав про свого бойового товариша й захотів побачитися з ним, але ж челядь повідомила князю, що кінь помер. Олег, розчарований у пророцтвах волхвів що послухав їх
И думает: “Что же гаданье?
Кудесник, ты лживый, безумный старик!
Презреть бы твое предсказанье!
Мой конь и доныне носил бы меня.
Олег згадав бурхливе минуле, пов’язане з конем, і вирішив побачити останки свого бойового друга. Та доля невблаганна – коли князь наблизився до кісток коня й поставив ногу на його череп,
Из мертвой главы гробовая змея
Шипя между тем выползала;
Как черная лента, вкруг ног обвилась,
И вскрикнул внезапно ужаленный князь.
Чому Пушкін звернувся до сюжету легенди, що дійшла до нас із глибини століть? Олександр Сергійович був достойний знавець історії – він відчував романтику та знаковість цієї легенди. Віщий Олег, Великий Князь Київський, герой свого часу, загинув так безглуздо. Незважаючи на велич та заслуги князя як державника й непереможного завойовника, доля перемогла його. Напевне, це плата за підступність при вбивстві Аскольда та Діра. Підступність покарана – в історію Віщій Олег увійшов як князь, що помер незвичайною, безславною смертю.