Пролог.
Спокій і затишок запанували в князівстві, люботинці відвикли боронитися, запанувала нудьга безроздільно, викликаючи неймовірну лінь і розмореність.
Зав’язка.
“Так і оголосіть: хто переможе дракона – пошлюбить князівну і сяде на престолі. Бій з Драконом – святе діло.” Тут народ валом повалив.
Розвиток дії.
Через Пустельника Князь познайомився із Драконом, втерся йому в довіру і попросив до в такому делікатному ділі – віддати життя заради іння Люботина”.
Кульмінація.
І Лицар, заплющившись, навідліт рубає мечем у те око, в якому він, наче у дзеркалі та в цю мить надлітає джура і спис його з розгону впивається, мов жало оси, а голова Драконова сіпається. Дракон важко падає, голова його гупає об землю, і чи то почулося Лицарю, чи справді долинуло: “Дякую”.
Розв’язка.
Дракон убитий, новий князь знайдений, до того ж саме той, кого вподобала молода князівна, але старий Князь не знаходить собі спокою, його мучить совість. Він приходить час від часу на могилу Дракона, я кого похоронили біля Пустельника, розмовляє з ними, наче із живими, і незабаром й сам помирає біля їхніх могил.
Объяснение:
Это сын должен был горевать над моею могилой.
Приносить мне цветы, приводить ко мне внучек и внуков,
И рассказывать им, как мы дружно и весело жили…
Это доля его! Он ни в чём не успел провиниться!
Даже если успел бы – меня наказала б, не сына!
Ничего не успел – ни споткнуться, не ошибиться;
Как пришёл в этот мир – так его и покинул, безвинным…
Как могла ты, судьба! Что за горькая, мерзкая шутка!
Почему я – живая, живая! – над мрамором чёрным?
И не будет теперь ни невестки, ни внучки, ни внуков –
Только я – и плита, и кромешное чёрное горе…
Поднимите плиту! Я хочу на него наглядеться!
Поднимите плиту – он живой, он не может быть прахом!
Поднимите плиту, поднимите – моё это место!
Поднимите плиту, поднимите – я рядом с ним лягу,
Поднимите плиту! Я его отогрею дыханьем,
Я заплачу над ним, я прижму его к самому сердцу,
Я холодные руки его целовать не устану,
Он услышит меня, он услышит меня – он воскреснет!..»
…Сколько их в эти дни над могилой детей поседело…
Даже матери – смерть не дано пересилить любовью…
Застывают слова под январским простуженным небом.
Тает мать, как свеча над холодным сыновьим надгробьем…