Михайло Стельмах — самобутній талант. Його творчість відзначається вмінням тонко проникати в психологію людини. Це зумовлено ще й тим, що М. Стельмах був учителем-словесником, тому з такою правдивістю змальовані в його творах діти.
Михайлик — головний герой повісті М. Стельмаха "Щедрий вечір". Він росте в сім'ї Панаса Дем'яновича гарною, чемною, доброю дитиною. Хлопчик бачить світ крізь призму казок, які розповідала йому бабуся. Він любить природу в усьому її розмаїтті: зорі у високому небі, любить перепілку вжиті й стук дятла, запах жита. Дуже радіє хлопчик приходу весни, літа, бо допомагатиме батькам, пастиме Обмінну на паші в лісі. А жати жито справжнім серпом! По-дорослому! Автор передає почуття хлопчика при посвяченні батьками в женці як вікову хліборобську традицію. Михайлик старанно працює, не відчуваючи втоми, до найурочистішої хвилини, до першого снопа, який на свят — вечорі стоятиме на найпочеснішому місці в хаті — на покуті.
Хлопчик дуже любив тварин. Його друзями були й качка крива, і пес Рябко, і стара кобила Обмінна. Якось батько хотів продати Обмінну, то у хлопчини на душі "так стало важко, що й не кажіть". Тому й на ярмарку таку характеристику покупцеві дав, що той аж здивувався. Але все-таки довелося продати тварину.
Найкращим другом Михайлика була Люба. Хлопчик уміє товаришувати, ніколи не дозволить собі скривдити дівчину. Вони разом і в лісі, й на ковзанці. Дуже полюбляв хлопчик читати книжки, які купляв у хитрого Юхима. А коли записали у справжню бібліотеку, то це для Михайлика стало Автор змалював утворі народний обряд — свят — вечір. Хлопчина всотує оті примовляння батька на "хліб новий, на рій золотий, на щастя у дворі, на рогову й дрібну худобу в оборі" й вірить, що "настане той час, коли господар на току буде зорі віяти, господиня в хаті золото трясти, а сиві срібнорогі воли потягнуть за собою срібні плуги".
Михайло Стельмах легко входить у світ дитячих мрій, фантазій. Це робить його твори цікавими й виховальними. Бо в кожному Михайликовому вчинку відкриття чогось нового, захоплюючого. Все це свідчення непересічного таланту М. Стельмаха — неперевершеного знавця дитячих душ.
Объяснение:
Изложение трилогии Эсхила «Орестея»
“Орестея” – единственная трилогия, которая дошла до нас в полном виде, самое зрелое произведение Эсхила, написанное им за два года до смерти (458 г. до н.э.). Каждую часть трилогии (“Агамемнон”, “Жертва у гроба” или “Хоэфоры”, “Эвмениды”) следует прочитать полностью, желательно сделать краткий конспект. Чтению текста должно предшествовать знакомство с материалом учебника (предпочтение следует отдать учебнику И.М.Тронского С.121-123), обязательно знакомство с содержанием мифа о судьбе рода Атридов, положенного в основу трагедии.
Пересказом сюжета произведения не следует подменять критический анализ художественных особенностей трилогии, студент должен обратить внимание на те отклонения от традиционной версии мифа и новшества, которые Эсхил вводит в свою трилогию: автор использует только часть мифологического сюжета, действие первой части “Агамемнона” происходит в Аргосе, который афинские трагики часто отождествляли с традиционной резиденцией рода Атридов Микенами. Эсхил вводит мотив личной заинтересованности Клитеместры в смерти Агамемнона – любовь к Эгисфу, иначе переосмысливается мотив родового проклятия и кровной мести в соответствии с современными для Эсхила общественными опасениями новой тирании. Не менее значительны отклонения от мифологической традиции и во второй части трилогии: мотив божественной мести здесь отходит на второй план, так как Орест целиком берет месть на себя. Нигде не говорится о воле Аполлона, роль которого воплощает Пилад, друг и спутник Ореста. Совершая месть, Орест должен убить мать, в результате чего сам попадает под родовое проклятие.
В этом и заключается трагический конфликт и проблема выбора героя. Он понимает весь ужас преступления, на которое его обрекают боги: “Как быть, что делать, страшно мать убить” (ст.898), – восклицает он, обращаясь к другу Пиладу. Тот в ответ напоминает о прорицаниях Аполлона и принесенных Орестом клятвах. Ни мольбы матери, ни ее угрозы об отмщении Эриний не отвращают его от убийства. Интерес представляет трактовка этих старинных, “старых”, как именует их, противопоставляя “новым” богам Афине и Аполлону, И.М. Тронский (С.122), божеств – мстительниц за пролитую кровь близких родственников. Обычно они изображались в виде трех сестер со змеями вместо волос и с бичами в руках, из их беззубых ртов капала кровь, они издавали страшные вопли, преследуя свою жертву.
.