Природа:
Повиймали другі рами, і весна вдерлася до кімнати з подвоєною силою. у залиті світлом вікна дивилось, сміючись, весняне сонце, гойдалося голе ще віття буків, вдалині чорніли ниви, на яких подекуди лежали білі плями танучих снігів, а подекуди пробивалась ледве помітною зеленню молода трава. Усім дихалось вільніше й краще, на всіх весна позначалася припливом оновленої й бадьорої життєвої сили.
Для сліпого хлопчика вона вривалася до кімнати лише своїм квапливим гомоном. Він чув, як біжать потоки весняної води, наче навздогін один за одним, стрибаючи по камінню, прорізуючись у глиб розм'яклої землі; віття буків шепотілося за вікнами, стикаючись і дзенькаючи легкими ударами в шибки. А кваплива весняна капотінь від навислих на покрівлі бурульок, прихоплених ранковим морозом і тепер розігрітих сонцем, стукотіла тисячею лунких ударів.
На заплавних луках стояла вода широкими лиманами; білі хмаринки, віддзеркалюючись у них разом з перекинутим блакитним небозводом, тихо пливли в глибині і зникали, немовби й вони танули, як ті крижини. Інколи пробігали од вітру легкі брижі, вилискуючи проти сонця. Далі за річкою чорніли розіпрілі ниви і парували, застилаючи мерехтливим, хитким серпанком далекі хатини, криті соломою, та неясно мріючу синю крайку лісу. Земля ніби зітхала, і щось підносилося з неї до неба, як клуби жертовного фіміаму.
Культура
Дудка вийшла на славу. Висушивши лозину, він випалив їй серце розжареною дротиною, пропалив шість круглих дірочок, прорізав навскоси сьому і щільно заткнув один край дерев'яною затичкою, лишивши в ній скісну вузеньку щілинку. Потім вона цілий тиждень висіла на мотузці, причому її гріло сонце і обвівало дзвінким вітром
Ой, там на горі та й женці жнуть.
Кожному, хто чув цю прекрасну народну пісню в належному виконанні, напевно, запав у пам'ять її старовинний мотив, високий, протяжний, мовби повитий смутком історичного спогаду. В ній нема подій, кривавих січ і подвигів. Це й не прощання козака з милою, не молодецький набіг, не експедиція на чайках по синьому морю та Дунаю. Це тільки одна хвилинна картина, що спливла вмить у спогаді українця, як неясна мрія, як уривок із сну про історичне минуле.
Попереду Дорошенко Веде своє військо, військо запорозьке хорошенько. І протяжна нота пісні про минуле колишеться, дзвенить і замовкає в повітрі, щоб задзвеніти знову й викликати з сутіні все нові і нові постаті.
Історія
Дзенькіт серпів стих, але хлопчик знає, що женці там, на горі, що вони лишились, та їх не чути, бо вони високо, так само високо, як сосни, шум яких він чув, стоячи під скелею. А внизу, понад річкою, лунає частий рівний тупіт кінських копит... Їх багато, від них стоїть неясний гул там, у темряві, під горою. Це "йдуть козаки".
Він знає також, що значить козак. Діда Хведька, що заходить часом до садиби, усі звуть "старим козаком"….
і поруч з двома синами, вдягнутими у білі свитки й вишивані малоросійські сорочки, дуже нагадував гоголівського Бульбу з синами. Однак у нього не було й слідів романтизму, що відзначав гоголівського героя. Навпаки, він був прекрасний практик-поміщик, який ціле життя чудово ладнав з кріпосними відносинами, а тепер, коли ця "неволя" була скасована, зумів добре пристосуватися й до нових умов. Він знав народ, як знали його поміщики, тобто він знав кожного мужика свого села і в кожного мужика знав кожну корову та мало не кожний зайвий карбованець у мужицькій калитці.
Полліанна - позитивна особистість
Полліанна - головна героїня одноіменного роману американської письменниці Елеонор Портер.
Полліанна - дуже щира, добра і весела дівчинка, що вміє радіти життю. І хоча її життя було дуже нелегким - вона рано втратила мати, а в одиннадцять років і батька - вона успішно подолала усі труднощі, а усмішка ніколи не покидала її обличчя. Поліанна багато чому може навчити нас усіх.
По-перше, Полліанна може навчити нас бути оптимістами і цінувати все, що ми маємо і усюди знаходити привід для радості. Полліанна завжди сприймала труднощі, що випали на її долю, з оптимізмом. Вона ніколи не скаржилася на долю, хоча на перший погляд мала для цього привід.
Коли Полліанна приїздить до тітки, тітка Поллі аж ніяк не радіє дитині. Вона приймає дівчинку тільки через обовёязок, бо Полліанна - її племінниця. Але Полліанна настільки світла та добра, що потроху і тітка Поллі змінюється. Все своє життя Поліанна сприймає, як "гру в радість", і вона намагається навчити цієї грі усіх оточуючих. Дівчинці це вдається - всі жителі містечка стають більш щирими та радісними. Полліанна безкорисливо допомагає людям - і життя людей стає кращим.
На прикладі Полліанни стає зрозуміло, що, якщо людина є доброю і щирою, то її всі люблять
человек может,так как люди главный загрезнитель земли!