Ассоль – головна героїня повісті «Пурпурові вітрила». Ассоль – це дівчина, чия мрія стала дійсністю. Ассоль рано втратила матір, і її виховав батько – суворий і замкнутий Лонгрен. Односельці їх цуралися, так як за версією власника таверни Лонгрен був жорстоким і безсердечним. Він не врятував його, коли того відносило в море. А те, що через нього померла Мері, мати Ассоль, власник таверни промовчав. З тих пір Ассоль та її батька в селі недолюблювали, їх уникали. Крім того, Ассоль вважали несповна розуму після її розповіді про зустріч з чарівником, який обіцяв, що за нею колись приїде відважний принц на кораблі з червоними вітрилами. За це її називали не інакше, як «корабельна Ассоль». За вдачею це була дівчина з багатою уявою і добрим серцем. Вона могла говорити з деревами та чагарниками, як живими, піклуватися про братів менших, і щиро мріяти. Коли вона підросла, то стала справжньою красунею. Все що Ассоль надягала, здавалося новим і чарівним. Її обличчя було по-дитячому наївним і променистим. Вона ні на мить не забувала про свою мрію і часто її уявляла. Навіть Лонгрен думав, що пройде час, і вона забуде слова казкаря Егля.
Я прочитал трагедию Г.Троепольского «Белый Бим Черное Ухо». Главный герой – сам Бим. Он белого окраса ирландский сеттер, с черной ногой и черным ухом. Он понимал слова, он был добрый, ласковый, охотничьей собакой. Однако в жизни Бима произошел такой своеобразный переворот: из-за сердечных приступов, поскольку у Ивана Ивановича, хозяина Бима, возможно, после разминирования, оказался осколок у сердца, который он получил на войне, Иван Иванович попал в больницу. И сеттер остался один… После чего он отправляется в свое удивительное и загадочное путешествие, которое, кстати, очень даже забавное кое в чем, ведь там он попадает в загадочные и веселые переделки. Например, он попал на вокзал, где вышел на горячий след Ивана Ивановича. Потом он побежал за поездом, но, уставший, упал прямо на шпалы! К счастью, к нему подошла Матрена, путеец, проверяющий пути. Затем, уходя домой, Бим, случайно оказавшись на стрелке, случайно всунул лапу в нишу, где ему и зажало лапу крестовиной. Его вызволили оттуда рабочие, которые ехали мимо. Затем он встретился с Серым, который отнял у него паспорт – ошейник. Далее он попал в деревню, после вернулся в город, откуда он попал в лес из-за отца Толика. После грозы он оказался на стройке, где познакомился со сторожем Михеем, и потом у дома столкнулся с теткой, где по ее вине его забрали собаколовы. И там, в железном фургоне, он встречается с Лохматкой, и вскоре умирает. Толик и Алеша начали по-малому дружить благодаря Биму, еще к Ивану Ивановичу начали приходить родители Алеши, а помимо этого, еще Люся, внучка Степановны, нарисовала картину «Наш Бим». И еще даже родители Толика захотели купить сыну собаку. Бим не мог в таких ужасных условиях умереть обычной смертью, и вполне логично, что он умер именно так; и, честно скажу, мое отношение к книге, с тех пор, как я ее прочитал, изменилось в лучшую сторону, потому что Бим был таким интеллигентом, но вот к самому автору – не в лучшую, а, возможно, в худшую сторону; и я даже решил забыть его, изгнать из своей памяти, потому что мне и бабушке было очень жаль, когда мы узнали, что в самом конце Бим умер.
Ассоль – головна героїня повісті «Пурпурові вітрила». Ассоль – це дівчина, чия мрія стала дійсністю. Ассоль рано втратила матір, і її виховав батько – суворий і замкнутий Лонгрен. Односельці їх цуралися, так як за версією власника таверни Лонгрен був жорстоким і безсердечним. Він не врятував його, коли того відносило в море. А те, що через нього померла Мері, мати Ассоль, власник таверни промовчав. З тих пір Ассоль та її батька в селі недолюблювали, їх уникали. Крім того, Ассоль вважали несповна розуму після її розповіді про зустріч з чарівником, який обіцяв, що за нею колись приїде відважний принц на кораблі з червоними вітрилами. За це її називали не інакше, як «корабельна Ассоль». За вдачею це була дівчина з багатою уявою і добрим серцем. Вона могла говорити з деревами та чагарниками, як живими, піклуватися про братів менших, і щиро мріяти. Коли вона підросла, то стала справжньою красунею. Все що Ассоль надягала, здавалося новим і чарівним. Її обличчя було по-дитячому наївним і променистим. Вона ні на мить не забувала про свою мрію і часто її уявляла. Навіть Лонгрен думав, що пройде час, і вона забуде слова казкаря Егля.