Твір-міркування на тему «Листопад — ворота зими»
Листопад — ворота зимиЄ таке прислів’я: листопад — ворота зими. У народі цей місяць називають також падолист або напівзимник, адже саме він має з’єднати глибоку осінь з ранньою зимою. Це період, коли всі роботи закінчені, можна і дух перевести, відпочити. Листопад на Русі завжди був ситим місяцем, в будинку було багато їжі. Велику частину часу проводили в теплі, у печі. Наші предки вишивали, чинили зимовий одяг, займалися іншими хатніми справами.
Закінчується осінь, але ні-ні та й піднесе сюрприз — видасть такий погожий листопадовий день, що ошукані квіти й мошки боязко вилазять на світло: невже весна? Але, прийшовши в себе, листопад тут же починає проливати холодні сльози, а то і зовсім посипає сніжком, ховаючи сірість і убогість фарб під біле покривало. Робота у нього така — землю до зими готувати, грудень зустрічати.
Обличчя листопада ніби ластовинням вкрите. Він і пістрявий від листяного килима, і чорний, де земля гола. Як випаде сніг, але відлига перейде в наступ, він смугастий, зебровий. А коли, нарешті, зима осінь потіснить, сніг випаде — він білий.
Листопад — місяць, у якого напоготові й віз, і сани. Тому й кажуть: «Листопад — вересню онук, жовтню — син, а зимі — рідний брат». У цей час йде боротьба осені з зимою, тому холоднеча зі снігом часто перемежовується з періодами відносного тепла. Через нестійкий характер листопад часто порівнюють з березнем, адже обидва місяці відмежовують зиму від літа — березень за в гості весну, а листопад зачиняє ворота осені. Залишається зовсім трохи до зими.
Під цю пору з дерев опадає останнє листя, й ліс стає незатишним, непривітним. «У листопаді голо в саду», – говорить народна мудрість. Вже не так голосно співають пташки. Жива природа біологічно налаштовується на зимовий спочинок.
Дні стають ще коротше, а ночі — довгими-довжелезними та найтемнішими. Сіре небо плаче дрібним дощиком, дме холодний вітер. Смутна пора! Чекаємо зимових холодів…
Рассказывая о Родине и родной природе, поэты хотят передать нам такую мысль: чем больше человек узнает о жизни и о мире, тем больше он понимает ценность и красоту родной земли. Эта мысль особенно отчетливо выражена в строках стихотворений Кедрина и Рубцова:
Я бродил бы тридцать лет по свету,
А к тебе вернулся умирать,
Потому что в детстве песню эту
Знать, и надо мной певала мать!
(Д. Б. Кедрин. «Аленушка»)
Когда ж повзрослеет в столице,
Посмотрит на жизнь за границей,
Тогда он оценит Николу,
Где кончил начальную школу...
(Н.М. Рубцов. «Родная деревня»)В стихотворении И.А. Бунина «Помню — долгий зимний вечер...» мы видим две контрастные картины. Первая картина — «долгий зимний вечер» в одиноком доме, ребенок, который никак не может заснуть, и мама, сидящая рядом с ним на кровати. В комнате тихо, горят, может быть, всего одна свеча да лампадка у иконы. А за окном «плачет буря», крутится снег, завывает ветер.
Мама шепчет мальчику ласковые слова, предлагая ему вызвать в памяти картины умиротворения, вспомнить мгновения, когда было особенно хорошо. И сын вспоминает, «как шумят березы», как за лесом качается от ветра зреющая рожь, ходят по ней «золотые волны». Любимые, близкие сердцу картины сознания расслабиться, освободиться от напряжения, вызывают легкий и спокойный сон.
Главное художественное средство, которое использует Бунин, — это эпитеты: «долгий зимний вечер», «тихий шепот леса», «с тихим сном», «невнятный шум берез».
«Золотые волны ржи» — метафора, в которую входит эпитет.