Лонгфелло народився в родині адвоката, його готували до юридичної кар'єри. Але вже в коледжі він захопився вивченням нових європейських мов і поезією. Закінчивши курс у 1825 році, він здійснив подорож до Європи, де провів три роки. Юнак слухав лекції в Геттінгензькому університеті, відвідав Італію, Іспанію, Францію, Англію, Голландію, Швейцарію. Після повернення Лонгфелло почав викладати іноземні мови у тому ж коледжі, у котрому навчався. Близько двадцятьох років (1835— 1854) Лонгфелло був професором кафедри європейських мов Гарвардського університету, а після цього повністю присвятив себе літературній творчості. Коло його науково-літературних інтересів було досить широким і різноманітним. Він писав ліричні вірші, поеми, балади, подорожні нариси, складав поетичні антології, займався перекладами.
У 1855 році Лонгфелло закінчив роботу над найвизначнішою працею свого життя "Піснею про Гайявату". Ця епічна поема створена на ґрунті пам'яток індіанського фольклору. Поет зібрав і опрацював пісні й легенди, котрі існували серед північноамериканських індіанців, і розповідали про життя, подвиги, боротьбу народного героя — легендарного богатиря Гайявати. Поет розповідає про його дивовижне народження та його величне життя в ім'я щастя свого народу, котрий прагне йти шляхом добра й правди. Гайявата — особа історична. Він жив у XV сторіччі, походив з племені ірокезів, потім став одним з вождів індіанського народу. У фольклорних оповідях Гайявата наділений рисами казкового героя. Тому і в інтерпретації Лонгфелло історія Гайявати стає поетичною легендою, чарівною казкою, у котрій фантастичний вимисел переплітається з народною мудрістю. Герой поеми — особа незвичайна: автор наділив його чудесною силою, незвичайним розумом і відвагою. Всі свої сили він віддає на благо свого народу — в цьому й полягає образ суто народного героя. Гайявата навчає індіанців необхідним речам у їхньому житті: майстерності полювання і землеробства, він винаходить писемність, відкриває таємниці лікарського мистецтва. Він вивчає таємниці природи, розуміє голоси звірів і птахів, уміє слухати шум вітру, дзюрчання річки. Поряд з цим у поемі відтворені прекрасні картини природи Північної Америки, змальовано побут індіанських племен іб їхнього життя. З великою достовірністю змальовано одіж, зброю, прикраси, що дає змогу відтворити колорит індіанського життя, відчути правдоподібність. Образи героїв опоетизовані автором: це відважний і ніжний Чайбайабос, простодушний і сміливий Квазінд, струнка й гнучка Венона, прекрасна Нокоміс. Усі вони енергійні й відважні люди, котрі прагнуть до щастя і хочуть досягти'його. У заключній частині поеми Гайявата закликає своїх співвітчизників жити у дружбі з білими й прислухатися до їх мудрих порад. Фінал пісні пронизаний настроями всепрощення.
Уперше наш читач зміг познайомитися з образом Гайявати в перекладі Буніна, згодом його перекладали відомі поети А. Майков, К. Бальмонт, К. Чуковський.
Перша половина 50-х років становить вершину в історії американського романтизму; романтичний рух зайняв три десятиріччя, а потім пережив смугу глибокого занепаду, залишивши нащадкам багатий художній і філософський спадок.
Объяснение:
Самая сильная сцена в рассказе Л. Н. Толстого "После бала" -- экзекуция солдата-дезертира, прогоняемого через палочный строй солдат.
Рассказчик Иван Васильевич, страстно влюблённый в дочь полковника Петра Владиславича Вареньку, находится под впечатлением от бала, на котором накануне танцевал с ней весь вечер. Как и следует влюблённому, молодой человек, окрылённый счастьем, видит всё в розовом свете. Он любит не только Вареньку, но и её отца, красивого стройного полковника благородного вида, хозяев, гостей, да весь мир он любит!
Ранним утром, так и не заснув, вернувшись с бала, Иван Васильевич выходит прогуляться и видит страшную картину: солдаты бьют шпицрутенами дезертира, спина которого уже превращена в кровавое мессиво. Бедняга мучается и терпит из последних сил, шепча одну фразу: "Братцы, помилосердствуйте". Но само страшное то, что руководит всем этим отец Вареньки. Ивану Васильевичу, противнику насилия и унижения человека, становится ясно, что за маской благородства и порядочности полковник скрывает лицо бессердечного служаки, для которого подобная экзекуция -- привычное дело.
С этого дня любовь молодого человека тает как весенний снег, потому что в облике Вареньки он видит жестокость и бессердечие её отца.
Сказка Паустовского "Теплый хлеб" на самом деле не совсем сказка. В ней много от рассказа и потому чаще жанр этого произведения определяют как "сказка-быль".
Ведь с былью это произведение сближает конкретное место и время действия, участие самых обычных людей, которые живут самой обычной жизнью, в которой не происходит ничего чудесного. Даже мороз мог быть вызван самыми простыми естественными причинами.
Но вместе с тем, есть в этом произведении и сказочные элементы. Так в самом начале конь явно понимает человеческую речь и слыша обидные слова Фильки плачет. То же самое можно сказать и про концовку сказки, когда конь мирится с Филькой только после уверения Панкрата, что тот не плохой человек. Понимает человеческую речь и сорока, которая вроде как слетала за теплым ветром.
Вторым моментом оказывается древнее проклятие, про которое рассказывает бабка Фильки. Проклятье - это то же колдовство, то есть явно сказочный элемент.
Ну и отчасти общим у произведения Паустовского и народных сказок оказывается счастливый финал. Добро победило зло, пусть даже и зло в душе мальчика.