Чого ж навчає мене “Останній листок”? Я вважаю, що сам автор, людина з нелегкою долею, за основу твору взяв кадр із свого життя. Хіба будучи у в’язниці цілих п’ять років Вільям Сідні Портер ( таке справжнє ім’я письменника) не міг зневіритись, а вийшовши на свободу, закінчити літературну кар’єру і жити інакше, гірше.
Чи не нагадує це молоду дівчинку Джонсі, яка хотіла вмерти, коли впаде останній листок на старому плющі?
На щастя, Портер вижив у в’язниці через знання фармацевтичної справи – йому вдалося влаштуватися на роботу аптекарем. Так само і героїня його твору – вона, за до друзів, видужала. Але найбільше допоміг “останній листок” – шедевр старого Бермана, що врятував їй життя.
На жаль, художник помер.
Цікаво, навіщо автор закінчує новелу сумним фіналом? Напевно. Щоб ми зрозуміли, як життя, перемагаючи в одному, поступається, або викидає білий прапор, в іншому.
Чого ж усе-таки навчає ця розповідь? Перш ніж відповісти на це питання, я хочу розповісти про жінку, яка називала своє життя “життям у рожевому світлі”. Її “життя у рожевих тонах” почалося з того, що від неї відмовилась мати. ЇЇ відгодовували безвідповідальні люди, які, щоб немовля не кричало, додавали у пляшечку з молоком вино.
Потім її дитинство проходило у “веселому домі”, і жінки легкої поведінки, дізнавшись, що дівчинка майже сліпа, молились за її зцілення.Її навчання в школі продовжувалося не більше року. “Маленька невинна душа” була викинута на вулицю.
Далі – співала на вулиці – не маючи за душею нічого: ні дому, ні грошей, ні рідні. Вона втратила свою дочку Марсель і щоб поховати її, пішла жебрати.Доля продовжувала наносити їй все нові й нові удари: автомобільна катастрофа, артрит. Через морфій пристрастилась до наркотиків.
Але Едіт Піаф продовжувала співати всім бідам на зло. Через деформацію суглобів вона не могла нічого робити самостійно, проте все одно їхала на гастролі, свято вірячи, що любов публіки дасть їй нові сили.
Вона звучанням свого голосу приголомшувала і зачаровувала. Тонкі, рухливі пальці на клавішах акордеону. Натхнення.
Пристрасть. Пісня, ніким не перевершена. І недоспівана.
Объяснение:
Надеюсь
. В «Медном всаднике» уже два героя — Петр и бедный чиновниш Евгений. При всей их несоизмеримости в социально-историческош плане они равноправны в гуманистическом и эстетическом отношениях. С одной стороны, Петр дан в поэме как воплощение величия русской государственности, что находит у Пушкина понимание и поддержку.
Он «кумир», «державец полумира», но он же и «истукан», который «уздой железной Россию поднял на дыбы». Так оправдывается бунт Евгения, отстаивающего свое право на существование, на человеческое счастье. Еще Валерий Брюсов в статье, специально посвященной «Медному всаднику», очень точно отметил, что в сцене бунта Евгений вырастает, становясь вровень с самим Петром: «Важно то, что малый и ничтожный, тот, кто недавно сознавался смиренно, что «мог бы бог ему прибавить ума», чьи мечты не шли дальше скромного пожелания: «местечко вы внезапно почувствовал себя равным Медному всаднику, нашел в себе силы и смелость грозить «державцу полумира».
Характерны выражения, какими описывает Пушкин состояние Евгения в эту минуту. Торжественность тона, обилие славянизмов (чело, хладный, пламень) показывают, что «черная сила», которой обуян Евгений, заставляет относиться к нему иначе, чем раньше. Это уже не «наш герой», который «живет в Коломне, где-то служит»; это соперник «грозного царя», о котором должно говорить тем же языком, как и о Петре».
На чьей же стороне сам поэт — Петра или Евгения? ответить на этот возрос невозможно. И Петр, и Евгений — каждый по-своему прав и в то же время неправ. «Медный всадник» — образец философской поэмы, ставящей важнейшие проблемы соотношения общего и частного в жизни людей, личности и государства. И даже то, что здесь больше вопросов, чем ответов, пробуждает читательскую мысль, заставляет вновь и вновь обращаться к проблематике пушкинской поэмы, спорить о ней. Споры эти не прекращаются и в наши дни.