"Дженни какое-то время пыталась наладить мир и даже единственного ребёнка, оставшегося в живых (остальные её дети умерли), назвала в честь своих сестёр Полли и Анны - Поллианной."
На первый взгляд на картине изображена довольно банальная будничная сцена: утренний разговор между мужем и женой, где он – это сам Матисс, а она – супруга художника Амели. Оба легко узнаваемы, хотя их черты предельно схематичны. Тем не менее, анализ полотна доказывает, что все здесь далеко не так ординарно, поскольку в картине заложена особая интерпретация действительности. Прежде всего, насыщенный и глубокий синий фон – это не столько цвет стены, сколько символ — целая идея пространства. Значительность синего завораживает и уводит подсознание в далекие морские глубины, к воде, к тишине и покою, к источнику жизни – к тому, из чего зародилось все сущее. Не менее значим зеленый – это цветение природы, символ плодородной Земли, а расположенное по центру «Древо Жизни» — вообще, древнейшее и незыблемое олицетворение жизненного цикла. Далее, две фигуры, которые тоже, словно знаки, воплощают два начала: мужское и женское. Первое выражено прямыми вертикальными линиями, второе – плавно и прихотливо изогнуто. Этот вечный союз рождает новую жизнь, и не случайно между ними древо. Своеобразным мостиком, связующим мужчину и женщину, является решетка, которая сама вся состоит из прямых вертикальных и обтекаемых плавных линий. На картине практически полностью отсутствует перспектива, а предметы показаны отнюдь не такими, какие они есть в реальности. Дело в том, для художника здесь не сами вещи первостепенны, а взаимоотношения между ними — их вековая связь, и идея эта настолько основательна и универсальна, что уводит сознание к самым первоистокам – в глубокую первобытную древность. Для пары можно предложить всего одно задание. Опишите на листе бумаги диалог между людьми на картине. После того как описание будет закончено, обменяться. Разговаривать при этом процессе, как при рассмотрении картины, так и при описании не разрешается. Когда описание будет прочитано, важно, попросить выставить процент совпадения в описании диалога на картине.
Тарас Шевченко — вірний син України. Він любив свою Батьківщину, мріяв про її свободу й незалежність. Де б він не був, куди б не закидала його доля, Шевченко завжди згадував рідні місця, прагнув швидше полинути в Україну, зустрітися з однодумцями. Його роздуми над долею народу, любов до Вітчизни, туга й печаль за нею на чужині висловлені в багатьох творах.
У далекому від України Петербурзі, в казематі в уяві Шевченка виникали картини рідного краю, він згадував вишневі садки, облиті білим цвітом, наповнені піснями дівчат. І все це відтворив у невеличкому вірші «Садок вишневий коло хати». Я вражена глибиною любові автора до народу, до природи свого краю. Не сподіваючись більше побачити Україну, він намалював чудову картину:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
На засланні всі помисли поета були звернені до поневоленого народу України. Поезія Шевченка сповнена роздумами про те, як його твори допомагають рідному краєві, як їх сприймають українці. У поезії «Хіба самому написать...» він ставить такі проблеми:
Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?
Поет постійно відчуває зв'язок із рідним краєм, виявляє до України синівську любов. Перебуваючи в далеких степах, він прагнув, щоб вітер приніс хоч «крихітку землі із-за Дніпра». Шевченко мріє ще повернутися в Україну, подивитися на її чарівну природу:
Може, ще я подивлюся
На мою Україну... —
писав Т. Шевченко в поезії «Лічу в неволі дні і ночі...»
Кожним рядочком своїх творів великий Кобзар засвідчував любов до України, непереможне бажання бачити її вільною й незалежною. З якою силою і впевненістю було сказано:
Я так люблю
мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
Поет був упевнений, що поневолені люди скоро звільняться, настане страшний суд над панами, і на оновленій землі щасливо житимуть українці. Шевченко висловлював бажання бути похованим на могилі серед степу рідної України. У поезії «Заповіт» автор, ніби забувши про особистий мотив, яким розпочав вірш, мріє про те, щоб Дніпро поніс ворожу кров у синє море. Про свою смерть говорить тільки одним словом: поховайте, після чого йде заклик до повстання. У поезії «Тим неситим очам» Шевченко проголошує гімн вільній і щасливій людині.
Любов і віра у світле майбуття українського народу допомагали Шевченкові вистояти, перенести злигодні й поневіряння. Минуло багато часу, але поезії великого Кобзаря й зараз дивують, зачаровують сучасників, вчать відданості країні й безмірної синівської любові до матері-України.
Цитата из книги(где-то 5-6 страница идёт):
Мама - Дженн.
"Дженни какое-то время пыталась наладить мир и даже единственного ребёнка, оставшегося в живых (остальные её дети умерли), назвала в честь своих сестёр Полли и Анны - Поллианной."