В рассказе "Кладовая солнца" рассказывается о осиротевших детях- девочке Насте и ее брате Митраше. Они отправились на Блудово болото за клюквой.По дороге они повздорили и разошлись. Митраша пошел опасной дорогой,через слепую елань,и попал в болото, а Настя пошла в обход.Она нашла поляну сверху до низу красную-полную клюквы.Они испытали кучу опасных приключений... Митраша,с собаки Травки вылез из болота и убил волка-серого помещика,которого люди его деревни так давно боялись,а Настя сама от змеи и насобирала целую корзинку клюквы,а ее было очень много. В конце они встретились и вернулись домой помирившись,они возвращаются домой опять друзьями с полными лукошками клюквы.
В iсторiï украïнськоï культури є чимало недослiджених сторiнок, нерозкритих таємниць. Про поетесу та спiвачку Марусю Чурай ще в минулому столiттi в Украïнi ходило чимало переказiв та легенд, якi дають пiдстави стверджувати, що ця чудова пiснярка - особа iсторична. У центрi роману "Маруся Чурай" Лiна Костенко поставила психологiчний образ Марусi, обдарованоï дiвчини, яка палко любить свою землю, i любов та бринить у кожнiй Марусинiй пiснi. Їï серце сповнюється гордiстю, коли чує своï пiснi у виконаннi козакiв. Маруся - вiрна дочка свого народу, i свiй талант вона вiддає народовi. Створенi нею пiснi надихають козакiв на боротьбу з ворогом, змiцнюють дух, утверджують нацiональну гiднiсть: Коли в похiд виходила батава - Їï пiснями плакала Полтава... Це дiвчина не просто так, Маруся, Це - голос наш. Це - пiсня. Це - душа! Благородство i чистота душi постають i в особистому життi Марусi. Для неï кохання i зрада - несумiснi поняття. Навiть бiль i розчарування у Грицевi не зробили ïï анi озлобленою, анi черствою. Маруся, переконавшись, що ïï "любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землi", навiть спiвчуває хлопцевi: Бiднесенький, намучився зi мною... Гукав мене, а я вже не озвалась. сказала: вибирай. А в нього ж серце навпiл розривалось. А вiн Бобренко. Вiн же не Чурай. Менi подобається те, що Маруся цiнує в життi речi, якi справдi того вартi. Це перейняла дiвчина вiд батькiв, якi мали "незглибимi душi". У любовi, у подружньому життi вона хоче бути схожою на своïх батькiв, Маруся завжди мрiяла: "...я колись, як виросту, i в мене буде отака любов!" Маруся хоче побудувати свою сiм'ю на взаєморозумiннi та повазi одне до одного, на довiрi та любовi: "Мене потрiбно любити". Маруся розумiє важливiсть свого поетичного таланту. Вона прагне до дiï, любить рiдний край, шанує культуру, уболiває за щастя i процвiтання украïнського народу. Розповiдi дяка про минуле iсторичне показали Марусi тяжкi страждання людей вiд вiйн i лихолiть. Вона забуває про власний бiль, осмислює своє призначення як пiснетворця: Звитяги нашi, муки i руïни безсмертнi будуть у ïï словах. Вона ж була як голос Украïни, що клекотiв у наших хорогвах
В iсторiï украïнськоï культури є чимало недослiджених сторiнок, нерозкритих таємниць. Про поетесу та спiвачку Марусю Чурай ще в минулому столiттi в Украïнi ходило чимало переказiв та легенд, якi дають пiдстави стверджувати, що ця чудова пiснярка - особа iсторична. У центрi роману "Маруся Чурай" Лiна Костенко поставила психологiчний образ Марусi, обдарованоï дiвчини, яка палко любить свою землю, i любов та бринить у кожнiй Марусинiй пiснi. Їï серце сповнюється гордiстю, коли чує своï пiснi у виконаннi козакiв. Маруся - вiрна дочка свого народу, i свiй талант вона вiддає народовi. Створенi нею пiснi надихають козакiв на боротьбу з ворогом, змiцнюють дух, утверджують нацiональну гiднiсть: Коли в похiд виходила батава - Їï пiснями плакала Полтава... Це дiвчина не просто так, Маруся, Це - голос наш. Це - пiсня. Це - душа! Благородство i чистота душi постають i в особистому життi Марусi. Для неï кохання i зрада - несумiснi поняття. Навiть бiль i розчарування у Грицевi не зробили ïï анi озлобленою, анi черствою. Маруся, переконавшись, що ïï "любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землi", навiть спiвчуває хлопцевi: Бiднесенький, намучився зi мною... Гукав мене, а я вже не озвалась. сказала: вибирай. А в нього ж серце навпiл розривалось. А вiн Бобренко. Вiн же не Чурай. Менi подобається те, що Маруся цiнує в життi речi, якi справдi того вартi. Це перейняла дiвчина вiд батькiв, якi мали "незглибимi душi". У любовi, у подружньому життi вона хоче бути схожою на своïх батькiв, Маруся завжди мрiяла: "...я колись, як виросту, i в мене буде отака любов!" Маруся хоче побудувати свою сiм'ю на взаєморозумiннi та повазi одне до одного, на довiрi та любовi: "Мене потрiбно любити". Маруся розумiє важливiсть свого поетичного таланту. Вона прагне до дiï, любить рiдний край, шанує культуру, уболiває за щастя i процвiтання украïнського народу. Розповiдi дяка про минуле iсторичне показали Марусi тяжкi страждання людей вiд вiйн i лихолiть. Вона забуває про власний бiль, осмислює своє призначення як пiснетворця: Звитяги нашi, муки i руïни безсмертнi будуть у ïï словах. Вона ж була як голос Украïни, що клекотiв у наших хорогвах!
Митраша,с собаки Травки вылез из болота и убил волка-серого помещика,которого люди его деревни так давно боялись,а Настя сама от змеи и насобирала целую корзинку клюквы,а ее было очень много.
В конце они встретились и вернулись домой помирившись,они возвращаются домой опять друзьями с полными лукошками клюквы.