Відповідь:повідання А. Чехова "Товстий і тонкий" я читала двічі. Влітку я прочитала його сама, але оповідання мені не сподобалося. У ньому багато незрозумілих слів: Герострат, статський радник, колезький асесор. Але коли ми в класі читали його ще раз і грали в ролях, оповідання мені дуже сподобалося. Товстий мені здавався набундюченим і неприємним, але виявилося, що це не так. Він колись учився з тонким і тепер на високій посаді, але зовсім не хоче, щоб його шкільний товариш говорив із ним, як підлабузник. Тонкий чомусь зовсім себе не поважає. Спочатку він говорить із товстим як товариш, а потім "зблід, скам'янів", весь зіщулився й згорбився. "На обличчі тонкого було стільки благоговіння, солодкуватості", що і товстому, і мені стало неприємно.
Жаль, що ті недоліки, про які писав Чехов колись, не зникли. Досі є люди, які намагаються догодити комусь аж через край. Так говорить моя мама. Але у своєму житті я таких людей, як тонкий, ще не зустрічала.
Оповідання мені сподобалося ще й тим, що воно коротке та яскраве, і слів небагато. Але потрібно багато міміки, характеру, пластики для того, щоб прочитати ролі в оповіданні. Я хочу бути артисткою, тому це "театральне" оповідання мені дуже сподобалося.
Пояснення:
У поемі "Наймичка", яку поет написав 1845 року, розповідається про долю Ганни — матері, яка не в змозі виростити сама дитя, підкидає сина багатим бездітним людям, а сама йде до них наймичкою, щоб бути біля своєї дитини, хоч і не маючи можливості сказати, що вона його мати. Коли в класі вчителька читала цю поему Т. Шевченка, було тихо, всіх схвилювала доля Ганни. Слухаючи поему, я була вражена силою материнської любові. Як же вміла Ганна глибоко любити, яку мала велику силу волі! Адже вона ніколи не думала про себе — всю себе віддала синові. Ганна любила сина мовчки, і він відчував її любов, дивуючись із почуттів сторонньої, як він вважав, жінки. Мені боліло серце, коли Ганна відмовилася бути за матір Маркові на весіллі, хоча й розумію, як би їй це було нестерпно. Коли читали рядки поеми про останнє повернення Ганни з Києва, я була схвильована тим, якою доброю жінкою була Ганна, як вона любила не тільки Марка, а і його дружину, і його дітей. Мені здається, що якби Ганна розповіла Маркові раніше, що вона — його матір, то все у них було б добре. Я впевнена, що Марко зрозумів би свою рідну матір, більше того — він захоплювався би нею, її вчинком. Останні рядки поеми не можна слухати без сліз. Усе життя мріючи сказати Маркові, що вона його матір, в кінці поеми, лише перед самою смертю, Ганна відкриває таємницю синові:
"...Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті...
Прости мене, мій синочку!
Я... я твоя мати". Та й замовкла...
Зомлів Марко,
Й земля задрижала.
Прокинувся... до матері —
А мати вже спала!
Жертовність Ганни-матері, її безмежну материнську любов Т. Шевченко підніс до найвищих надбань людства. Поет низько схилявся перед образом Матері, яка оберігає своє дитя. Під час читання поеми у мене наверталися на очі сльози — сльози від захоплення образом Ганни, її великим люблячим серцем. Маркові, я впевнена в цьому, дуже поталанило. Бо й сьогодні, на жаль, є діти, які ніколи не звідають такої сили материнської любові. Я сиділа мовчки й думала, чому Ганна — мати-покритка, кріпачка, знайшла вихід для себе, для своєї дитини, чому ж сьогодні є матері, які відмовляються від своїх дітей? Чого ж бракує цим матерям? І ви знаєте, я знаю чого — їм бракує вміння любити, бракує материнської любові.
можешь что-то изменить чтобы не звучало так трагично и перезагружено, надеюсь
В давние времена в славном Городце-Радилове на самой окраине жил искусный мастер Федор Беда, родом из Суздаля. Прибыл он в Городец не один, а с женой своей Бедихой и дочкой Матренкой. Сначала по чужим углам жил, потом соседи ему избушку на горушке построить. Вышла изба чуть косовата, между бревен местами солнышко просвечивало. Зато печку сделали с трубой, чтобы дым по избе не гулял; окошко бычьим пузырем затянули, а внизу подзоринку оставили — на улицу выглядывать.
— Надо бы щели законопатить, зимой холодно будет! — молвила как-то Бедиха.
— Проконопатил бы избу, непутевый! Всех на свете игрушками не оделишь, а придет зима — замерзать будем!
Послушался Федор, походил вокруг избы, постучал топором, большие щели мохом позатыкал и опять за любимое дело взялся.
Тут зима со снегом да холодом нагрянула, а следом за ней пришла в Заволжье злая хворь Кориха. И стало ей завидно, что все городецкие ребятишки живы и здоровы, днем на улице бегают, а вечером по домам сидят и веселыми игрушками забавляются. Пошла Кориха по улицам, стала по окнам клюкой стучать:
— Тук-тук-тук! Ребятишки есть ли тут? Завтра приду!
И начала Кориха ребятишек одного за другим хватать, в жар бросать, личико красной сыпью осыпать. Добралась она и до Бединой избушки, постучала клюшкой:
— Тук-тук-тук! Ребятишки есть ли тут? Завтра приду!
Выбежала Бедиха на улицу узнать, кто стучал да кричал, а от Корихи и следа не осталось. А на другой день Матренку хворь свалила. И расхворалась девочка надолго.
Совсем невесело стало в избе Федора Беды. А матери больных детишек идут и идут к нему каждый день:
— Свет Федор, распиши липовую чашечку понаряднее! Не ест, не пьет моя Аленка, авось из твоей посудины похлебает, у тебя рука легкая!
Вышел Федор Беда на улицу и видит: большущий черный дятел наполовину в бревно вдолбился, только хвост торчит. Подкрался он к дятлу, поймал и в избу принес.
Дятел был совсем черный, как ворон, только носик светлый, а глаза желтые. И нарисовал Федор Беда на голове у дятла красную шапку. А когда краска подсохла, открыл в окне подзоринку и выпустил дятла в окно на волю с веселой прибауткой:
Повеселела девочка и выздоравливать начала. А черные дятлы с той поры полюбили в красные шапки рядиться и больше к избушке не прилетали и не тревожили Бедиху своим стуком.
Всю долгую зиму не уставал Федор Беда для городецких ребятишек разные игрушки делать, чтобы радость им от хвори обороняться. Пока его дочка Матренка больная лежала, мать Бедиха перед лучинкой за прялкой сидела и пряжу на холсты пряла. В начале весны, когда девочка от хвори оклемываться начала, Бедиха ее порадовать придумала:
— За то, что хворь поборола, доченька, натку холста самого тонкого да мягкого и сарафанчик тебе сошью. Одно плохо — пряжу покрасить нечем!
Усмехнулась Матренка:
— Чай, краски раздобыть — не Жар-птицу за хвост ухватить. Добрые молодцы и не то достают!
Тут голос басовитый да скрипучий Подожка разбудил, не дал сон доглядеть, старичонку дослушать:
— За дорого ли камни пузом греть подрядился?
Хозяин на носу баржи сидел, бороду курчавую пальцами расчесывал, голосом скрипучим на бурлаков покрикивал. Плыла баржа вниз по Волге легко, как лебедь, и пристала к берегу, где всяких судов и суденышек была тьма тьмущая! На берегу крепость-стена, а вокруг кипел базар-ярмарка.
Когда бурлаки баржу товарами нагрузили, Федул их деньгами оделил и на ярмарку гулять отпустил. Вот идет Подожок по торжищу, кругом шумно и пестро, со всего света торгаши съехались, а балаганчиков с красками не видно.
Подхватил Подожок котомку с покупками, купцу поклонился и на баржу поспешил. В тот же день потянули бурлаки Федулову баржу вверх по Волге и в Городец привели. Простившись с хозяином и товарищами, Демка, как домой ни спешил, сел передохнуть у четырех камней да и свалился от усталости. По Волге опять ветер гулял, воду к берегу гнал, волны плескались и чокали: чок, чок, чок! И опять пригрезилось Подожку, что с одной волной выплеснулся на берег старичонка. Сколь ни старался парень, никак того старика разглядеть не мог, такой он был неясный да всклокоченный. А старичонка боком да с прискоком вокруг камней заплясал, припевая: «Чок, чок, простачок Де-мья-ны-чек! Разрисуй, Подожок, белых семь Матрен добрым людям всем на поглядочек!»
Очнулся Подожок от дремоты и головой потряс
И потопал скорей в Городец, а семь Матрен из головы не выходили. Первым делом к Бединым забежал и заморский узорный платок Матренке подал. Как нарядилась девчонка в свой рукодельный сарафан да платочком дареным головку накрыла, все бабы руками всплеснули:
— Ай Матренка свет Федоровна, куколка писаная!
Много-много лет с той поры. Искусство и мастерство Демки Подожка не угасло в народе. Но никто из умельцев не сумел повторить семь матренок, сделанных руками первого мастера.