У повісті розповідається про події XIII ст. серед Карпатських гір У квітучій долині, де лежить мальовниче село Тухля. Жителі його становлять дружну громаду миролюбних трудівників. На чолі громади стоїть Захар Беркут — вже старий мудрий чоловік.
Громада живе вільним, незалежним життям, але ось у долині з’являється боярин Тугар Вовк, який прагне підкорити тухольців своїй владі. Але ті не хочуть підпорюватись та стають на оборону своїх прав. Громада вирішує вигнати Тугара Вовка з Тухольщини.
На Руську землю в цей час вдираються монгольські полчища. Ось вони вже підступили до Карпат. Підступний боярин вступає в змову з монголами, щоб вони до йому підкорити волелюбну громаду. За це він обіцяє провести ворогів через гори.
Разом з боярином у монгольський табір потрапила і його донька Мирослава, яка, на відміну від батька, пройнялася глибокою повагою до тухольців та покохала молодшого сина Захара Беркута — Максима.
Під час першого бою з монголами частину юнаків було перебито, а Максима взяли у полон.
Захарові Беркуту наснився дивний сон. "Здавалось йому, немов нині їх щорічне свято Сторожа (назва великого кам’яного стовпа-вартового), і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини: дівчата в вінках, молодці з музикою, всі в празничних строях. Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі почуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі — і сам він не знає, що таке. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і він сам робить те саме. Але слова не перестають темно робиться кругом, чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається — і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього".
В одного чоловіка було три сини. Як прийшов час йому вмирати, покликав він дітей та й каже:
— Сини мої любі! Пора мені вже вмирати. Як умру, кожен хай візьме собі по хаті, по городу й по полю. Ось вам житнє зерно: бережіть його поки. Як прийде час — нехай кожен зоре свою ниву і посіє це зерно. Як посієте — будете багаті, а як занехаєте — не буде вам щастя.
Умер батько. Сини поділилися й почали жити нарізно. Найстарший син сказав:
— Навіщо я мучитимусь, орючи землю? Адже трава росте й без плуга. Угріє землю сонечко, намочить дощ і виросте хліб.
І він порозкидав зерно по неораному полю. Однак насіння не зійшло. Тоді син почав сміятися з батькового заповіту. А потім кинув свою землю й пішов у інші краї.
Середульший син не схотів також сидіти вдома. Подався він у багаті краї, де врожаї такі родять, що пером не описати. По садах аж віття вгинається від садовини, баштани та городи захрясли городиною, пишним колосом хліби додолу схиляються, пухнасті трави встеляють землю. Тоді другий син сказав:
— Тут земля й так мене прогодує. Нащо ж мені робити?
І навіть не згадав про житнє зерно.
Минуло літо, настала зима — а в нього ані крихти в хаті. Подумав він тоді про батькове зерно, а його вже й черви поточили. Так насміявся й другий син із батькового спадку.
А найменший син вибрав собі тим часом найкращу землю, вигноїв її, зорав, пообкопував канавами й посіяв зерно. Працював він, не покладаючи рук, і нива йому віддячила за це. Посходив хліб, виріс, вибився колос — добре вродило на полі у найменшого сина.
І робив він так щороку, і жив у достатку — і він сам, і його діти й онуки.
А тим часом брати його зубожіли геть. І намислили вернутися додому й прийшли до найменшого брата. Побачили вони поля великі й жнива багаті і сказали:
— Погано ми вчинили, що не послухалися батька.
А найменший брат прийняв їх, і було в нього чим прогодувати і себе з сім’єю, і братів своїх.
Объяснение:
Джерело інформації proridne.org