ответ:Головний герой новели, десятирічний безпритульний хлопчик Мишко, потрапляє до дитячого будинку. Ззовні він "марний, обiдраний, босi ноги всi в грязі", та при цьому запевняє, що в нього є мама й тато, і живе він тут недалечко, а на запитання, чому ж він тоді голий і босий, хлопчик-сирота демонструє винахідливість, відповідаючи: "…чоботи є в мене, тiльки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утiк. I пальто в мене є, i шапка гарна – все мама поховала".
Подив дітей посилився, коли "Мишко заспокоївся, пiдтяг штани, очi засяяли" і він заспівав надзвичайно гарним і сильним голосом народну пісню "Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…". Та це ще були далеко не всі таланти й обдарування маленького Мишка. Не меншe враження він справив на всіх, коли витягнув "гребінь iз кишені, та як утне на йому губами: так i пориває до танку, i очі в усіх засяяли…". Автор неодноразово акцентує увагу на тому, що в дітей від радості "очі засяяли".
Показуючи характер малого Мишка, автор звертає увагу й на вольову натуру хлопця, тоді, коли всі побігли їсти "на обiд дер зуп – без хлiба, без солi й без круп", а хлопець чемно відмовився, говорячи, що вже обідав "борщ iз м’ясом, i кашу молошну, i чай з булкою в накладку i… Мишко ковтнув слину й замовк". А коли всі весело і завзято обідали "Мишко стояв, схилившись на одвiрок, нахмурений. Все одхиляє убiк голову, нiби на той обiд i дивитись не хоче. Тiльки в горлi у його кавкало, мовби глитав великi камiнцi".
Реальне становище Мишка розкрилося підвечір, коли вихованці дитбудинку нагадали йому, що надворі темно і його, напевне, десь там уже шукають "папаша з мамашою". У відповідь хлопчик не витримав і несподівано заплакав, зізнавшись, що насправді безпритульний. Діти сприйняли його нещастя із співчуттям і вирішили "на раді" прийняти до себе – поки що таємно, а потім вилучити момент і просити залишити хлопчика всією "бурсою" в завідуючої Параски Калістратівни, яка вже стільки разів зарікалася нікого більше не брати до притулку, розрахованому і помешканням, і харчовим постачанням лише на тридцятьох вихованців, яких насправді було цілих дев’яносто.
Оригінально вирішує письменник "оприлюднення" Мишка перед завідувачкою. Хлопець, який за цілий день не мав і крихти в роті, просить дітей чогось "пошамать": "Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані я бачив – дві кістки лежать". "Собача" їжа й їлася Мишком по-собачому – він так голосно гриз кістку під ліжком, що Параска Калістратівна не могла цього не почути, а "тривожні очі" дітей при цьому ще більше посилили її підозри. Коли ж жінка намагається проігнорувати вмовляння дітей, "пильне її око щось загледіло. Зразу: – Ану, стій! – Мовчки поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцеві шмаття, що його соромливо й старанно не давав він розгортати.
Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле, марне тіло було порване, подряпане, скривавлене – живого не було на йому місця".
Зрозуміло, що після побаченого чуйне серце виховательки не могло не розтанути. Діти визначають, що справа на їх боці за тим, що завідувачка у своїй кімнаті "реве", тож починають святкувати перемогу: "Невтримна радість, мов на крилах, підняла всіх, завертіла… Вихором закружило лахміття, довгі рукава, обiрванi лацкани, обмотки на ногах. Один водить рукою по руці, як смичком по струнах, другий товче кулаком, як у бубон, у надуту щоку; той – у боки, той навприсядки. I… шугають, як у метелиці, золоті блистинки – очі… I знову – вихор радощів – ще дужчий, ще буйнiший".
Змальовуючи життя дитячого будинку в перші пореволюційні роки, С.Васильченко мав на меті показати, що в яких би "сумних і обідраних" умовах не були діти, їм завжди допомагає виживати, і в прямому і в переносному значенні цього слова, неймовірно велике багатство фантазії й уяви їх маленьких душ і ота, здається, всепереможна "радість життя", безпосередня дитяча веселість і гумор.
Мальчик Илюша описывает домового, который водится в старой рольне на фабрике и пугает рабочих. Костя рассказывает про Гаврилу, слободского плотника, который однажды повстречался с лесной русалкой и с тех пор «невеселый ходит» . Павлуша говорит о «предвиденье-то небесном» , которое всех напугало, даже барина. Ребята верят в нечистую силу, злых духов, ведьм и колдунов. И в этой их вере прослеживается стремление людей к таинственности, непознанным вещам, необъяснимым явлениям. Вера в чудо, призраков, добрых и злых духов сохранилась в народе еще с древних времен. Поэтому в рассказываемых мальчиками историях множество фольклорных образов: домовые, русалки, нечистая сила. Огромна сила сельских поверий. Мальчики говорят о людях, умерших не собственной смертью, эти рассказы одновременно завораживают и пугают детей. Жизнь крестьянских ребят лишена достатка, материального благополучия. а Федя НИЧЕГО НЕ РАССКАЗЫВАЕТ.,он только слушает.
Савельич по-умному воспитывал Петрушу(Петра Гринёва, если ты не читал и не знаешь, это на пиши). Он вытаскивал его из всех бед. Например, когда Пётр проиграл деньги на остановке, Савельич сразу ему и даже не рассказал его батюшке. Или же когда Петрушу хотел повесить Емельян Пугачёв, И Савельич в ноги бросился Пугачёву, дабы тот не приказал повесить Петра, ценой своей жизни, ведь он предложил повесить себя, вместо Петрушки. Из этого всего мы можем сделать вывод, что Савельич учил Петрушу всему тому, что знал сам и с отличием выполнял наказы батьки Петра Андреевича Гринёва- Андрея Петровича Гринёва.
ответ:Головний герой новели, десятирічний безпритульний хлопчик Мишко, потрапляє до дитячого будинку. Ззовні він "марний, обiдраний, босi ноги всi в грязі", та при цьому запевняє, що в нього є мама й тато, і живе він тут недалечко, а на запитання, чому ж він тоді голий і босий, хлопчик-сирота демонструє винахідливість, відповідаючи: "…чоботи є в мене, тiльки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утiк. I пальто в мене є, i шапка гарна – все мама поховала".
Подив дітей посилився, коли "Мишко заспокоївся, пiдтяг штани, очi засяяли" і він заспівав надзвичайно гарним і сильним голосом народну пісню "Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…". Та це ще були далеко не всі таланти й обдарування маленького Мишка. Не меншe враження він справив на всіх, коли витягнув "гребінь iз кишені, та як утне на йому губами: так i пориває до танку, i очі в усіх засяяли…". Автор неодноразово акцентує увагу на тому, що в дітей від радості "очі засяяли".
Показуючи характер малого Мишка, автор звертає увагу й на вольову натуру хлопця, тоді, коли всі побігли їсти "на обiд дер зуп – без хлiба, без солi й без круп", а хлопець чемно відмовився, говорячи, що вже обідав "борщ iз м’ясом, i кашу молошну, i чай з булкою в накладку i… Мишко ковтнув слину й замовк". А коли всі весело і завзято обідали "Мишко стояв, схилившись на одвiрок, нахмурений. Все одхиляє убiк голову, нiби на той обiд i дивитись не хоче. Тiльки в горлi у його кавкало, мовби глитав великi камiнцi".
Реальне становище Мишка розкрилося підвечір, коли вихованці дитбудинку нагадали йому, що надворі темно і його, напевне, десь там уже шукають "папаша з мамашою". У відповідь хлопчик не витримав і несподівано заплакав, зізнавшись, що насправді безпритульний. Діти сприйняли його нещастя із співчуттям і вирішили "на раді" прийняти до себе – поки що таємно, а потім вилучити момент і просити залишити хлопчика всією "бурсою" в завідуючої Параски Калістратівни, яка вже стільки разів зарікалася нікого більше не брати до притулку, розрахованому і помешканням, і харчовим постачанням лише на тридцятьох вихованців, яких насправді було цілих дев’яносто.
Оригінально вирішує письменник "оприлюднення" Мишка перед завідувачкою. Хлопець, який за цілий день не мав і крихти в роті, просить дітей чогось "пошамать": "Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані я бачив – дві кістки лежать". "Собача" їжа й їлася Мишком по-собачому – він так голосно гриз кістку під ліжком, що Параска Калістратівна не могла цього не почути, а "тривожні очі" дітей при цьому ще більше посилили її підозри. Коли ж жінка намагається проігнорувати вмовляння дітей, "пильне її око щось загледіло. Зразу: – Ану, стій! – Мовчки поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцеві шмаття, що його соромливо й старанно не давав він розгортати.
Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле, марне тіло було порване, подряпане, скривавлене – живого не було на йому місця".
Зрозуміло, що після побаченого чуйне серце виховательки не могло не розтанути. Діти визначають, що справа на їх боці за тим, що завідувачка у своїй кімнаті "реве", тож починають святкувати перемогу: "Невтримна радість, мов на крилах, підняла всіх, завертіла… Вихором закружило лахміття, довгі рукава, обiрванi лацкани, обмотки на ногах. Один водить рукою по руці, як смичком по струнах, другий товче кулаком, як у бубон, у надуту щоку; той – у боки, той навприсядки. I… шугають, як у метелиці, золоті блистинки – очі… I знову – вихор радощів – ще дужчий, ще буйнiший".
Змальовуючи життя дитячого будинку в перші пореволюційні роки, С.Васильченко мав на меті показати, що в яких би "сумних і обідраних" умовах не були діти, їм завжди допомагає виживати, і в прямому і в переносному значенні цього слова, неймовірно велике багатство фантазії й уяви їх маленьких душ і ота, здається, всепереможна "радість життя", безпосередня дитяча веселість і гумор.
Объяснение: