Главной в стихотворении становится идея самовыражения, воплощения неутомимой жизненной энергии, с которой лирическая героиня бросает в море жизни. М.И. Цветаева создает образ неукротимой стихии, которая бушует не только в реальности, но и в сердце лирической героини. Героиня уподобляется серебрящейся морской пене. Она в буквальном смысле сливается с ней, испытывая чувство гармоничного единения с миром морской стихии. Беспутному своеволию морской купели в стихотворении противопоставлены земная соль, надгробные плиты, гранитные колена — статичные, приземленные образы.
Объяснение:
Японський письменник періодів Мейдзі і Тайсьо.
Біографія
Дитинство
Акутагава Рюноске народився 1 березня 1892 року в Токіо. Його початковим прізвищем було Сінбара. Батько майбутнього письменника торгував молоком, мав власні пасовища на околиці Токіо. Мати належала до родини Акутаґава, в якій згодом виховувався знаменитий письменник: звідси і прізвище. Рюноске з'явився на світ, коли батькові було сорок два роки, а матері — тридцять три. За давнім японським звичаєм, якщо дитина народилася, коли батькам було за тридцять років, то це вважалось поганою прикметою для дитини. Тому батьки зробили вигляд, ніби хлопчика їм підкинули, і віддали його на виховання в будинок старшої сестри матері, яка хоча і була заміжня, але дітей не мала. Згодом мати хлопця тяжко захворіла, втративши глузд через смерть старшої дочки, тому його виховували у домі дядька матері, де згодом всиновили.
Освіта
У 1910 році майбутній письменник закінчив токійську муніципальну середню школу. Був серед найкращих учнів. Це спонукало до вивчення англійської літератури у Першому коледжі на літературному відділенні. Рюносуке закінчив кафедру англійської літератури Токійського університету. Заняття не були для нього надто цікавими й він їх перестає відвідувати. В університеті він видавав разом із товаришами аматорський журнал «Течія нових думок», розвиваючи літературну течію «неореалізм».
Літературна кар'єра
Після закінчення університету в грудні 1916 року Акутаґава отримує посаду викладача англійської мови в Військово-морській школі. Своє життя в ці роки згодом він опише в циклі новел про вчителя Ясукіті — чесну, але дещо непутящу людину, яка потрапляє в різні кумедні історії.
У 1916 році новела Акутаґави «Ніс» отримала дуже гарну оцінку від авторитетного письменника Нацуме Сосекі, завдяки чому молодий автор стрімко увійшов до літературного світу Японії. Багато критиків поява перших оповідань відносять до часу, коли Акутаґава перебував в душевній депресії через любовну історію, що мала трагічний кінець. Це породило бажання відвернутися від дійсності, зануритися в світ старовини.
Акутаґава став майстром оповідань і повістей, в яких у саркастичному стилі він описував людський егоїзм та марноту життя. Інтелектуальні пошуки письменника привели його до написання автобіографічного твору «Півжиття Дайдодзі Сінсуке» (1925). Він цікавився реалістичною пролетарською літературою, але висловлював збентеженість радикальними лівацькими ідеями. У збірках «Расьомон» (1917), «Тютюн і диявол» (1917), «Ляльковод» (1919) значне місце займають проблеми моралі, релігії, взаємовідносин між життям та мистецтвом. Для новел останнього періоду (двадцяті роки) дедалі більше характерними стають критика мілітаризму («Генерал», 1922; «Момотаро», 1924) та сучасного авторові суспільства.
Самогубство
Після написання повісті «Каппа» (1927; в українському перекладі — «У країні водяників»), а також заповітних творів «Хаґурума» та «Життя ідіота» Акутаґава наклав на себе руки 24 липня 1927, прийнявши смертельну дозу вероналу. Його самогубство шокувало друзів і знайомих, але не стало для них несподіванкою.
Генрі Вордсворт Лонгфелло народився 27 лютого 1807 року в місті Портленд (штат Мен). У сім’ї було восьмеро дітей – чотири брати й чотири сестри. Батько митця, адвокат Стівен Лонгфелло, представляв Портленд у законодавчих зборах, згодом був обраний до Конгресу США. У батьківському домі панувала атмосфера мистецтва. З дитинства майбутній письменник дуже любив вивчати іноземні мови і читати книжки.
Лонгфелло навчався в коледжі Боудойн у м. Брансуїк (штат Мен). Виявивши виняткові здібності до лінгвістики (наука про мову), після закінчення коледжу поїхав до Європи для поглибленого вивчення сучасних мов. Ця подорож збагатила його духовно. У Європі він відчував себе більше американцем, аніж удома, сумуючи за рідним краєм. Пізніше, на схилі літ, Лонгфелло радив одній молодій жінці, котра збиралася до Європи: «Тільки не загубіть батьківщину. Життя – це не тільки собори, руїни замків та інші декорації Старого Світу».
Після повернення до США Лонгфелло викладав мови в коледжі Боудойн, а 1834 року його запросили на посаду професора в Гарвардський університет, де близько двадцяти років він читав лекції з літератури, писав статті, укладав підручники з європейських мов і перекладав. Завдяки йому американські читачі змогли познайомитися з багатьма художніми творами Європи. Наприкінці 1870-х років він видав найповнішу в США збірку перекладів «Поезія всіх країн», що налічує 30 томів.
Лонгфелло став одним із найосвіченіших людей свого часу. Його невипадково називають не тільки письменником, але і науковцем, і поліглотом, бо він оволодів дванадцятьма європейськими мовами, у тому числі давньогрецькою і латиною. Був ерудитом у багатьох галузях, особливо у мистецтві. Письменника обрали членом російської Академії наук, іспанської Королівської Академії та інших наукових товариств світу.
Ще в студентські роки у Лонгфелло виник задум створення великої поеми, яка б розповідала про становлення Америки та її корінне населення – північноамериканських індіанців. Багато років він вивчав індіанський фольклор, міфи, легенди, історичні факти, що склали основу його твору. «Пісня про Гайавату», видана 1855 року, відкрила європейцям Америку. У поемі утверджується самобутність історії та культури американського континенту, лунає заклик до миру, єдності, перетворення природи й світу на розумних засадах.
У 1882 році американська публіка широко відзначала 75-річний ювілей Лонгфелло. А через кілька тижнів, 24 березня 1882 року, він помер, залишивши по собі велику й різноманітну спадщину − вірші, романи, поеми, наукові твори, підручники для студентів. Лонгфелло шанують і в сучасній Америці як великого науковця, перекладача і національного поета, співця миру і єдності всіх людей на землі. Але і в Європі ще за життя митця високо оцінили його діяльність. 1851 року він отримав медаль від короля Німеччини – кайзера Вільгельма I за розвиток миру на Землі. 1878 року його приймала в Англії сама королева Вікторія.
Для нас Лонгфелло є великим патріотом своєї країни і «громадянином світу», котрий прокладав мости духовного єднання між різними країнами своїм художнім словом.