Відповідь:
Моє враження від новели Рея Бредбері "Посмішка"
Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її "хазяїв". Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Поринаючи з перших рядків в зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину "Мона Ліза", яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навів людей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. "У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи." Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини. Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати... Сім'я зустріла його хропінням та стусанами с У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: "Посмішка, чудова посмішка..."
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний... Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч... Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєвського "Краса врятує світ". Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами — відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!
Пояснення:
Если я смотрю на ночное небо, я вижу звезды. Они прекрасны. А вы знали, что свет одной, такой небольшой и ярко горящей звезды, идет до нашей планеты около двух миллионов световых лет? Мне кажется это захватывающим. Вы только представьте, насколько яркий свет исходит от этой звезды.
Зимнее небо намного скуднее по своему разнообразию. Оно практически всю зиму остается неизменно белого цвета с оттенками серого. На нем практически не видно звезд, а то и вовсе их не разглядишь. Но в зимнее время бывает, что видно и небо со снежными облаками и звездное небо с круглой, красного или желтого цвета, луной. Как я замечал, это происходит тогда, когда на улице очень морозно. У зимнего неба есть и свое, хоть и небольшое преимущество - оно дарит нам невероятно красивые снежинки. При ближайшем рассмотрении которых, я поражаюсь разнообразию их форм и размеров. Иногда они склеиваются и летят огромными хлопьями, которые мирно ложатся на все, что только возможно, создавая огромные сугробы, а которых так любят играть дети.
(Сойдет?)