Для пересічного українця історія ця стала відомою з 19 березня 1997 року, коли у друкованому органі Всесоюзної центральної ради профспілок газеті «Труд» з’явилася публікація харківського кореспондента Олександра Чепалова «Махмуд Есамбаєв: Не гоже забувати своїх Богів», де йшлося про долю українського хлопця з-під Полтави, льотчика, героя Радянського Союзу, який став у Канаді вождем племені ірокезів. Рівно через 30 років після канадської виставки ЕКСПО-67 видатний танцівник, член радянської делегації, розповів її авторові публікації.
Чому ж Есамбаєв з 1967 року мовчав про цю неймовірну історію? Відповідь на це питання можна знайти в «Труді», у зізнанні самого вождя, які відтворив танцівник:
«– Я б пішки пішов через океан на батьківщину. Та не можна було».
Очевидно, вже ніхто не довідається, про що тоді у вігвамі говорив віч-на-віч з вождем визначний артист: вхід охороняли індіанські воїни, і навіть чекістів, котрі супроводжували радянську делегацію, туди не пустили. «Мовчанку» Есамбаєв витримав 30 років. Чому ж її порушив? Можливо, вважав, що минув значний час. А мо’, до відвертості спонукало гарне товариство та чарка, бо ця розмова з Есамбаєвим відбувалася в ресторані. Журналіст навіть записав її на магнітофон. Це вже згодом танцівник чомусь став відмовлятися від своїх слів, а знічений і навіть обурений журналіст божився Ользі Василівні Рубан, небозі Івана Івановича Даценка, що ані слова «відсебеньок» до цієї історії не доточив, і на підтвердження був готовий надати магнітофонні записи тої розмови.
Сочинение по рассказу Куприна «Куст Сирени» на тему «Счастлива ли Вера Алмазова?».На вопрос "Счастлива ли Вера Алмазова?" мы можем ответить с лёгкостью! Она Счастлива!Для Веры Алмазовой счастье в том,что она хочет чтобы её любимый человек был счастлив и делает всё для него. Между мужем и женой взаимопонимание, муж Веры принимает то что его жена делает для него,тоесть служит. Николай рассказывает о проблемах,а Вера слушает его очень внимательно. Вера Алмазова слушает его очень внимательно да бы своему мужу. Вере её муж гораздо важнее всяких драгоценностей,поэтому она сдаёт свои драгоценности в ломбард.В конце произведения автор показывает счастье мужа и жены.
Повесть Александра Грина «Алые паруса многим читателям поверить в силу мечты и добиться её исполнения. Да-да, именно так: большинство наших желаний исполняем мы сами, или это делают за нас наши близкие. Жить с мечтой, как жила юная мечтательная Ассоль, - это очень здорово, даже несмотря на то, что все в округе против тебя. Мечта греет душу, даёт человеку силы подняться даже тогда, когда кажется, что нет никакого Появление в жизни каждого человека мечты – это уже чудо. Сколько людей в мире не умеют мечтать, оттого их жизнь скупа на события и радости. Мне кажется, что мечтательность подчиняется законам математики: чем больше и ярче мечтаешь, тем радостнее и счастливее становится твоя жизнь. Подтверждение верности моего утверждения можно найти и в повести Грина. Два человека – Ассоль и Грэй – вдали друг от друга жаждали чуда и в итоге нашли своё счастье. У них обоих был особый талант: они были непохожи на других, умели жить в своём мире, без оглядки на других и радовались каждому дню. Говорят, что одноимённые заряды отталкиваются, но это в физике, а в жизни бывает иначе: похожие люди не проходят мимо друг друга, а используют эти общие свойства максимально плодотворно, во благо совместного общего и обретают счастье дружить, любить, быть верным своим любимым, несмотря на невзгоды и даже смерть.
Любящие люди обладают уникальной силой исполнять желания своего партнёра, при этом нет необходимости говорить о своих желаниях вслух – они угадываются по выражению глаз, прочитываются на лице, подглядываются в снах. Но Грэй и Ассоль пока не дошли до этой стадии: капитан о мечте любимой девушки узнаёт от посторонних. Искать любой повод порадовать родного человека – вот в чём сила любви, приносящая такую же радость дарящему.
Жить с мечтой в окружении любящих людей здорово! В юности эти мечты особенно легкокрылы, оттого, что целая жизнь впереди. Выбор верного пути к заветной мечте – очень непростой шаг в жизни каждого выпускника. От этого выбора зависит его счастье. Вот почему праздник прощания со школой в России называется «Алые паруса». В этой жизни ничего не надо бояться, главное верить в свою мечту, и тогда она непременно исполнится!
Для пересічного українця історія ця стала відомою з 19 березня 1997 року, коли у друкованому органі Всесоюзної центральної ради профспілок газеті «Труд» з’явилася публікація харківського кореспондента Олександра Чепалова «Махмуд Есамбаєв: Не гоже забувати своїх Богів», де йшлося про долю українського хлопця з-під Полтави, льотчика, героя Радянського Союзу, який став у Канаді вождем племені ірокезів. Рівно через 30 років після канадської виставки ЕКСПО-67 видатний танцівник, член радянської делегації, розповів її авторові публікації.
Чому ж Есамбаєв з 1967 року мовчав про цю неймовірну історію? Відповідь на це питання можна знайти в «Труді», у зізнанні самого вождя, які відтворив танцівник:
«– Я б пішки пішов через океан на батьківщину. Та не можна було».
Очевидно, вже ніхто не довідається, про що тоді у вігвамі говорив віч-на-віч з вождем визначний артист: вхід охороняли індіанські воїни, і навіть чекістів, котрі супроводжували радянську делегацію, туди не пустили. «Мовчанку» Есамбаєв витримав 30 років. Чому ж її порушив? Можливо, вважав, що минув значний час. А мо’, до відвертості спонукало гарне товариство та чарка, бо ця розмова з Есамбаєвим відбувалася в ресторані. Журналіст навіть записав її на магнітофон. Це вже згодом танцівник чомусь став відмовлятися від своїх слів, а знічений і навіть обурений журналіст божився Ользі Василівні Рубан, небозі Івана Івановича Даценка, що ані слова «відсебеньок» до цієї історії не доточив, і на підтвердження був готовий надати магнітофонні записи тої розмови.
Объяснение: