Відповідь:
1878 року французький письменник Жуль Верн видав чудовий роман — "П'ятнадцятирічний капітан". Слід зазначити, що це по суті науковий роман, бо напружений та цікавий сюжет тісно переплітається із науковими знаннями.
Перед читачем постає образ вченого. Жуль Верн вірив у те, що наукові винаходи до людям жити комфортно, цікаво та щасливо. До речі, герої роману певною мірою також є вченими. Приміром, кузен Бенедикт. На перший погляд, вій звичайний чоловік, можливо, навіть трохи дивний. Все його життя було присвячене лише одній-єдиній справі — ентомології науці про комах. Він годинами міг роздивлятися свої дорогоцінні колекції жуків та метеликів. Якби спитати в кузена Бенедикта про яку-небудь комаху, він одразу б докладно розповів про неї, так добре він розумівся на біології.
А юний капітан Дік Сенд? Узяти на себе відповідальність за життя людей! Для цього треба бути витривалим, надзвичайно кмітливим і мужнім. Дік Сенд досконало знав географію, що й дало йому змогу вести "Пілігрим". Ті знання врятували Діка та його команду від небезпеки. Проте є ще одна річ, без якої не обійтись жодному капітанові. Вона, в свою чергу, складається із двох дисциплін — вищої математики та навігації. Звичайно ж, треба постійно вести доволі складні розрахунки, щоб часом не збитися з курсу. Це вже наука, що посідає особливе місце в житті людини.
Особисто для мене знання — річ дуже важлива й потрібна. Я вважаю, що за відсутності певних умінь та навичок людина не зможе прожити повноцінне життя, розкрити себе. Особистість має постійно розвиватися і не зупинятися на досягнутому. Саме наука сприяє розвиткові інтелекту, мислення. Вона удосконалює життя людини. Мені подобається вчитися в школі, дізнаватися про щось нове. Крім того, я займаюсь самоосвітою, багато читаю. Мені це дуже цікаво, до того ж я впевнена в тому, що знання неодмінно знадобляться мені в майбутньому.
Дивіться також:
Пояснення:
Мне было лет десять, когда со мной случилось то, что я вам сейчас расскажу.
Дело было летом. Я жил тогда с отцом на хуторе, в южной России. Кругом хутора на несколько верст тянулись степные места. Ни лесу, ни реки близко не было; неглубокие овраги, заросшие кустарником, точно длинные зеленые змеи, прорезали там и сям ровную степь. Ручейки сочились по дну этих оврагов; кой-где, под самой кручью, виднелись роднички с чистой, как слеза, водою; к ним вели протоптанные тропинки — и возле воды, на сырой грязце, перекрещивались следы птиц и мелких зверков. Им хорошая вода так же нужна, как и людям.
Отец мой был страстным охотником; и как только не был занят по хозяйству — и погода стояла хорошая, — он брал ружье, надевал ягдташ, звал своего старого Трезора и отправлялся стрелять куропаток и перепелов. Зайцами он пренебрегал, предоставляя их псовым охотникам, которых величал борзятниками. Другой дичи у нас не водилось, разве вот осенью налетали вальдшнепы. Но перепелов и куропаток было много, особенно куропаток. По опушкам оврагов то и дело попадались разрытые кружки сухой пыли, местечки, где они копались. Старый Трезор тотчас делал стойку, причем его хвост дрожал и кожа на лбу сдвигалась складками; а у отца лицо бледнело — и он осторожно взводил курки. Он часто брал меня с собою... большое это было для меня удовольствие! Я засовывал штаны в голенища, надевал через плечо фляжку — и сам воображал себя охотником! Пот лил с меня градом, мелкие камешки забивались мне в сапоги; но я не чувствовал усталости и не отставал от отца. Когда же раздавался выстрел и птица падала, я всякий раз подпрыгивал на месте и даже кричал — так мне было весело! Раненая птица билась и хлопала крыльями то на траве, то в зубах Трезора — с нее текла кровь, а мне все-таки было весело, и никакой жалости я не ощущал.
Объяснение: