Баро́ко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку XVI століття — кінця XVIII століття. Хронологічно бароко слідує за Ренесансом, за ним іде Класицизм. За естетичним визначенням, бароко — стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Він висловлює бажання насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи. Якщо ренесанс мав незначне поширення у країнах за межами Західної Європи, то з доби бароко почалося справжнє поширення європейської цивілізації на інші континенти.
Великого значення в цей час набули церемоніали, етикет, ушляхетнення життя й зовнішнього вигляду людини. Ці постулати знайшли своє відображення в мистецтві. Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність, динамічність. Особливо треба відзначити прагнення до синтезу мистецтв — взаємопроникнення архітектури, скульптури, живопису й декоративного мистецтва. Архітектура бароко вирізняється просторовим розмахом, плавністю й складним поєднанням криволінійних форм, злиттям об'ємів у динамічну масу, багату на скульптурний декор. Часто зустрічаються розгорнуті колонади, пілястри. Куполи набувають складних форм, стають багатоярусними. Характерні деталі бароко — теламон (атлант), каріатида й маскарон.
Батьківщиною бароко вважається Італія та її такі визначні мистецькі центри, як Рим, Мантуя, меншою мірою — Венеція і Флоренція, де зберігаються перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі.
Історія Редагувати
Докладніше: Живопис бароко
Бароко виникло і набуло великого розвитку в Італії, замінивши прості та ясні форми мистецтва Раннього і Високого Відродження. Пов'язане з дворянською культурою часів розквіту абсолютизму, бароко було покликане прославляти аристократію й церкву. Але в ньому відбилися і прогресивні ідеї, зумовлені тогочасною боротьбою за національну єдність у різних країнах Європи. Водночас бароко відкрило нові можливості для мистецтва, що особливо яскраво виявилися в синтезі мистецтв, у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів тощо.Найкращі представники італійського бароко: архітектор і скульптор Лоренцо Берніні, архітектори Франческо Борроміні і Карло Фонтана, Ювара, живописці П'єтро да Кортона, Джордано Лука, Маньяско, Дж. Б. Тьєполо. Здобуті в Італії досягнення бароко лягли в основу подальшого розвитку мистецтва Іспанії та її американських колоній, а також Німеччини, частково Франції, Фландрії, Польщі та України в її складі, Австрії та Чехословаччини в її складі тощо.
Демократичну гілку бароко в живописі уособлювали твори Караваджо та його послідовників — серед них Валантен де Булонь, Хосе де Рібера, Массімо Станціоне, Танціо да Варалло, Сальватор Роза, Жерар Дюфе та ін.Особливо стилем бароко переймалися єзуїти. Завдяки їхнім зусиллям бароко поширилося тодішнім світом й іноді навіть називалося стилем єзуїтів. Воно досягло Америки і Філіппін, Китаю тощо. Відомо, що єзуїти оселилися і в Китаї. Будучи знавцями й майстрами бароко, вони ознайомили китайських майстрів зі стилістикою бароко, якою зацікавився сам імператор Цянлун. Для нього і побудували барокову садибу за європейським зразком із палацом, фонтанами в саду, бароковими павільйонами і лабіринтом. Збереглися гравюри, що зафіксували барокову садибу з садом у Китаї.
Техніка олійного живопису Бароко Редагувати
Техніка малювання Караваджо[2] Редагувати
Використовуючи всю технічну та мистецько-історичну інформацію, яку ми зараз маємо про картини, які можна міцно віднести до Караваджо, можна підсумувати його технічну практику таким чином:
1) Переважне використання льняного полотна, встановленого на дерев'яному фільтрі.
2) Перевага темного червоно-коричневого ґрунту, часто залишається видимим, і використовується як середній тонус.
3) Використання драматичного освітлення з одним джерелом.
4) Не використовувалися попередні замальовки, він починав вільно малювати контури форм у темній фарбі і розмішувати основні світлі масиви свинцевими білилами.
5) Караваджо працював з обмеженою палітрою, характерною для художників XVII століття: кольори оксиду заліза (червона охра, жовта охра, умбра), кілька мінеральних пігментів (верміліон, свинцево-жовтий, свинцево-білий), сажа газова і ярь-мідянка (verdigris). Переважали земляні і охристі кольори, яскраві кольори завжди були завуальовані.
Відповідь:
Літературою епохи Відродження (середина XV - початок XVII ст., для Італії - з XIV ст.) вписана одна з найяскравіших сторінок в історію мистецького та духовного розвитку людства. Надзвичайні її успіхи пояснюються особливостями історичного періоду XIV-XVII ст., коли в надрах старого феодального ладу визрівав новий капіталістичний уклад. Класична характеристика Відродження дана Ф. Енгельсом у введенні в "Діалектику природи": "Це був найбільший прогресивний переворот з усіх пережитих до того часу людством, епоха, яка потребувала титанів і яка породила титанів по силі думки, пристрасті і характеру, по багатосторонності і вченості. Люди, що заснували сучасне панування буржуазії, були всім чим завгодно, але тільки не людьми буржуазно-обмеженими. Навпаки, вони були більш-менш овіяні характерним для того часу духом сміливих шукачів пригод".
Літературу епохи Відродження відрізняє новий гуманістичний світогляд, головне в якому - висунення на перший план людини (homo) з його розкутим, вільним від середньовічних догм розумом і сферою почуттів, що визнана гідною найпильнішої уваги. Боротьба за те, щоб людина стала людяніше, тобто розумнішими і добрішими, стала основною темою у творах титанів літератури Відродження. Велику до в цій благородній боротьбі надавало їм звернення до поетичної творчості своїх народів, де здавна вироблявся ідеал людини, і до античної культурі часу її розквіту, яка теж давала зразки високої людяності.
Для літератури Відродження характерний реалізм, долає середньовічний аллегоризм, який не був повністю зжитий в міській літературі. При цьому ренесансному (возрожденческому) реалізму властиві такі відповідні епохи риси, як титанізм характерів героїв, широта показу дійсності з відтворенням її суперечностей, введення в картину дійсності елементів фантастики і пригод, які мають фольклорну основу, оптимізм, породжений вірою в людину. Всі названі риси ренесансного реалізму з великою силою проявилися в творчості титанів художньої думки Шекспіра, Сервантеса, Рабле та інших.
Література Відродження не була однорідною. Якщо на ранньому етапі Відродження в тій чи іншій літературі ясно відчувалося властиве гуманістам "життєрадісне вільнодумство" (Ф. Енгельс), віра в торжество добрих почав, то у творах пізнішого часу помітно відчуття кризи гуманістичних поглядів, відчувається ущербність, трагізм. Так як епоха європейського Відродження була часом формування націй і національних мов, то література епохи розглядається у зв'язку з історією країни, національним характером народу і т. д.
Італійська література Відродження
Італійська література Відродження - найбільш рання з усіх європейських ренесансних літератур. Даний факт пояснюється порівняно раннім вступом Італії на шлях буржуазного розвитку. Вже до кінця XIII ст. в Італії помітно інтенсивний розвиток міст і торгівлі, попереду яких йдуть Флоренція, Болонья, Падуя, які стали колискою нової, гуманістичної італійської культури і літератури. Важливу роль зіграло і те, що на території Італії краще, ніж в інших країнах, збереглася антична культурна спадщина, яка стала однією з опор гуманістичного світогляду.
У розвитку італійської літератури Відродження розрізняються чотири етапи. Перший з них (кінець XIII - початок XIV ст.) - Предвозрождение, лише підготовка Відродження. Другий (XIV ст.) знаменує собою раннє Відродження і характеризується особливо бурхливим його розвитком. На третьому (XV ст.) - у зрілому Відродження - вже відчувається початок кризи гуманізму, певна втрата літературою її колишніх характерних для XIV ст. демократичних тенденцій, пов'язаних із змінами у внутрішньополітичному житті італійських міст (заміна вільних комун синьориями, що представляють собою зародок абсолютистського держави). Четвертий етап (кінець XV - XVI ст.), пізнє Відродження, характеризується його поступовим занепадом, зубожінням його літератури, викликаними загальним занепадом Італії з посиленням феодально-католицької реакції та у зв'язку з погіршенням її міжнародного становища після відкриття Америки і переміщення світових торгових шляхів.
Пояснення:
Прочитав рассказ В.Г. Распутина «Уроки французского» и оценивая поступок учителя Лидии Михайловны с точки зрения нравственности и безнравственности, можно сделать вывод, что с точки зрения педагогики, она совершила поступок безнравственный. Но здесь же необходимо обратить внимание на вопрос: «Но что стоит за этим поступком?». Прежде всего, учитель видит, что её ученик в голодные, послевоенные годы недоедает, и чтоб как то прокормить себя играет в «чику» на деньги, за что мальчика могли бы выгнать из школы или наказать на линейки. Для мальчика это было бы большим позором, если бы его выгнали из школы. И тогда н не смог бы выучиться, хотя учился на отлично.
Стремясь мальчику, попавшему в тяжелую ситуацию, она приглашает дополнительно заниматься по французскому языку, пытается накормить его, даже отправляла посылку с едой. Но у него есть гордость, поэтому он не соглашается принимать эту . Он отказывается ужинать у своей учительницы, возмущенно возвращает ей посылку с продуктами.
И вот тогда она решается предложить с ней поиграть «замеряшки», сначала она предлагается просто так, затем на деньги при этом она подыгрывает ему. Конечно, она идет на обман, но счастлива, потому ей это удается. Мальчик строго следит за тем, чтобы игра была честной, чтобы учительница не поддавалась ему. Справедливо выигранные деньги он согласен принять. А то, что заработаны они, таким образом, так ведь это была не его идея. Лидия Михайловна нашла удачный выход, и теперь у героя снова появились деньги, он снова может покупать себе молоко. И при этом он не связан с сомнительной компанией бездельников. Это лучше, чем нравственное бездушие и профессиональный нейтралитет.
Я считаю, что Лидия Михайловна поступила, как человек милосердный и сострадательный. Ее поступок я оцениваю очень как нравственный. Ей стало жаль одинокого и голодного мальчишку, который очень сильно нуждался в .
А как отнёсся к игре с учеником директор школы? В чём он обвинил Лидию Михайловну?
Формально он прав. Но за этим скрывается безнравственность и отсутствие человеколюбия, понимания трудностей жизни ребёнка, оторванного от родного дома.
«Разум может подсказать, чего следует избегать, и только сердце говорит, что следует делать».
Нравственность во все времена оценивают по одному и тому же критерию: насколько человечен был поступок. И Лидии Михайловне не в чем оправдываться. Она поступила по совести, так, как хотело её сердце.
Объяснение: