ответ: Вообще в самой пьесе, главный герой очень любит охоту, и часто вроде бы на нее ездил. Для него утиная охота важнее всего на свете, некая абстрактная цель жизни, которая служит одновременно и защитой от любых жизненных неурядиц. Такое ощущение складывается при прочтении пьесы, что не только Зилов занимается утиной охотой, но и сам играет роль утки в охоте, даже не подозревая об этом. У него любовница, которая ему не особо и нужна, от него уходит жена, которую он не особо стремится остановить, у него умирает отец к которому он не попадает на похороны. В конце Зилов даже пытается застрелится спьяну, чтобы до конца уподобится утке, но тут появляются егеря и ловят его как браконьера (друзья с работы останавливают неудачливого самоубийцу). Вот и получается, что не столько пьеса про настоящую утиную охоту, сколько про кризис жизни бестолкового и бесполезного человека.
Объяснение:
БУМАЖНИК
Три странствующих актера — Смирнов, Попов и Балабайкин шли в одно прекрасное утро по железнодорожным шпалам и нашли бумажник. Раскрыв его, они, к великому своему удивлению и удовольствию, увидели в нем двадцать банковых билетов, шесть выигрышных билетов 2-го займа и чек на три тысячи. Первым делом они крикнули «ура», потом же сели на насыпи и стали предаваться восторгам.
— Сколько же это на каждого приходится? — говорил Смирнов, считая деньги. — Батеньки! По пяти тысяч четыреста сорока пяти рублей! Голубчики, да ведь это умрешь от таких денег!
— Не так я за себя рад, — сказал Балабайкин, — как за вас, голубчики мои милые. Не будете вы теперь голодать да босиком ходить. Я за искусство рад... Прежде всего, братцы, поеду в Москву и прямо к Айе: шей ты мне, братец, гардероб... Не хочу пейзанов играть, перейду на амплуа фатов да хлыщей. Куплю цилиндр и шапокляк. Для фатов серый цилиндр.
— Теперь бы на радостях выпить и закусить, — заметил jeune premier1 Попов. — Ведь мы почти три дня питались всухомятку, надо бы теперь чего-нибудь этакого... А?..
— Да, недурно бы, голубчики мои милые... — согласился Смирнов. — Денег много, а есть нечего, драгоценные мои. Вот что, миляга Попов, ты из нас самый молодой и легкий, возьми-ка из бумажника рублевку и маршируй за провизией, ангел мой хороший... Воо-оон деревня! Видишь, за курганом белеет церковь? Верст пять будет, не больше... Видишь? Деревня большая, и ты всё там найдешь... Купи водки бутылку, фунт колбасы, два хлеба и сельдь, а мы тебя подождем здесь, голубчик, любимый мой...
Попов взял рубль и собрался уходить. Смирнов со слезами на глазах обнял его, поцеловал три раза, перекрестил и назвал его голубчиком, ангелом, душой... Балабайкин тоже обнял и поклялся в вечной дружбе — и только после целого ряда излияний, самых чувствительных, трогательных, Попов спустился с насыпи и направил стопы свои к темневшей вдали деревеньке.
«Ведь этакое счастье! — размышлял он дорогой. — Не было ни гроша, да вдруг алтын. Махну теперь в родную Кострому, соберу труппу и выстрою там свой театр. Впрочем... за пять тысяч нынче и сарая путного не выстроишь. Вот если бы весь бумажник был мой, ну, тогда другое дело... Такой бы театрище закатил, такой, что мое почтение. Собственно говоря, Смирнов и Балабайкин — какие это актеры? Это бездарности, свиньи в ермолке, тупицы... Они деньги на пустяки изведут, а я бы пользу отечеству принес и себя бы обессмертил... Вот что я сделаю... Возьму и положу в водку яду. Они умрут, но зато в Костроме будет театр, какого не знала еще Россия. Кто-то, кажется, Мак-Магон, сказал, что цель оправдывает средства, а Мак-Магон был великий человек.
Пока он шел и рассуждал так, спутники его Смирнов и Балабайкин сидели и вели такую речь:
— Наш друг Попов славный малый, — говорил Смирнов со слезами на глазах, — люблю я его, глубоко ценю за талант, влюблен в него, но... знаешь ли? — эти деньги сгубят его... Он или пропьет их, или же пустится в аферу и свернет себе шею. Он так молод, что ему рано еще иметь свои деньги, голубчик ты мой хороший, родной мой...
— Да, — согласился Балабайкин и поцеловался со Смирновым. — К чему этому мальчишке деньги? Другое дело мы с тобой... Мы люди семейные, положительные... Для нас с тобой лишний рубль многое уж значит... (Пауза.) Знаешь что, брат? Не станем долго разговаривать и сентиментальничать: возьмем да и убьем его!.. Тогда тебе и мне придется по восьми тысяч. Убьем его, а в Москве скажем, что он под поезд попал Я тоже люблю его, обожаю, но ведь интересы искусства, полагаю, прежде всего. К тому же он бездарен и глуп, как эта шпала.
— Что ты, что?! — испугался Смирнов. — Это такой славный, честный... Хотя с другой стороны, откровенно говоря, голубчик ты мой, свинья он порядочная, дурррак, интриган, сплетник, пройдоха... Если мы в самом деле убьем его, то он сам же будет благодарить нас, милый ты мой, дорогой... А чтобы ему не так обидно было, мы в Москве напечатаем в газетах трогательный некролог. Это будет по-товарищески.
Сказано — сделано... Когда Попов вернулся из деревни с провизией, товарищи обняли его со слезами на глазах, поцеловали, долго уверяли его, что он великий артист, потом вдруг напали на него и убили. Чтобы скрыть следы преступления, они положили покойника на рельсы... Разделив находку, Смирнов и Балабайкин, растроганные, говоря друг другу ласковые слова, стали закусывать, в полной уверенности, что преступление останется безнаказанным... Но добродетель всегда торжествует, а порок наказывается. Яд, брошенный Поповым в бутылку с водкой, принадлежал к сильно действующим: не успели друзья выпить по другой, как уже бездыханные лежали на шпалах... Через час над ними с карканьем носились вороны.
Мораль: когда актеры со слезами на глазах говорят о своих дорогих товарищах, о дружбе и взаимной «солидарности», когда они обнимают и целуют вас, то не очень
Объяснение:
Моя освіта – реферати, конспекти, доповідіМеню
Пошук по сайту
ПРАВИЛА
ПРО ПОМИЛКИ НА САЙТІ
АВТОМОБІЛІ
АЛГЕБРА
АНАТОМІЯ
АСТРОНОМІЯ
БЖД
БИОЛОГИЯ
БІЗНЕС
БІОЛОГІЯ
ВІДПОВІДІ
ВІЙСЬКОВА СПРАВА
ГЕОГРАФИЯ
ГЕОГРАФІЯ
ГЕОМЕТРІЯ
ДАТИ
ДІМ, ДАЧА, СТРОЙКА
ЕКОЛОГІЯ
ЕКОНОМІКА
ЕТИКА
ИСТОРИЯ
ІНЖЕНЕРНІ ДИСЦИПЛІНИ
ІНТЕРНЕТ
ІНФОРМАТИКА
ІСТОРІЯ
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
ЇЖА І НАПОЇ
КРАСА І МОДА
КУЛЬТУРА І СУСПІЛЬСТВО
КУЛЬТУРОЛОГІЯ
ЛИТЕРАТУРА
ЛІТЕРАТУРА
ЛОГІКА
МАРКЕТИНГ
МАТЕМАТИКА
МАШИНОБУДУВАННЯ
МЕДИЦИНА
МЕНЕДЖМЕНТ
МИСТЕЦТВО
МУЗИКА
НІМЕЦЬКА МОВА
ОКЕАН
ОСВІТА
ПАМ’ЯТКИ
ПЕДАГОГІКА
ПОДОРОЖІ
ПОЛІТОЛОГІЯ
ПРАВОВЕДЕНИЕ
КОТИ
ПАПУГИ
Меню
Реферати›Література›
21.12.2014
✅Все літо в один день – скорочено
-Готові?
-Так!
-Уже?
-Скоро!
-Це правда, що все буде сьогодні?
-Дивись, дивись, сам побачиш!
Так перемовлялися діти, тіснившись, точно квіти в саду. Діти намагалися виглянути назовні – де там заховано сонце?
Лив дощ. Він лив не перестаючи сім років поспіль: тисячі днів, з ранку до ночі, без перепочинку.
Так завжди було тут, на Венері. Дітям зараз по дев’ять років, і сім років тому один день світило сонце. Але вони не пам’ятають цього. Марго стояла осторонь від усіх хлопців. Іноді ночами вона чула, як вони перевертаються, і знала, що їм сниться сонце, золоте, схоже на монету.
Напередодні вони весь день читали про сонце, а Марго навіть вигадала вірші. Але Вільям не повірив, що це вона їх вигадала.
Вчителька на хвилину вийшла. Марго тут не люблять, всі цураються її. По-перше, тому, що вона не любить грати в гучних тунелях цього міста-підвалу.
По-друге, тому, що вона прилетіла з Землі тільки п’ять років тому і добре пам’ятала сонце. Іноді діти запитували її, яке воно, сонце.
Воно велике, як мідяк, – відповідала Марго.
Воно гаряче – як вогонь у вогнищі.
Їй не вірили й сміялися.
Але вона пам’ятала і, тихо відійшовши в сторону, дивилася у вікно, за яким збігали струмені дощу.
Казали, що на майбутній рік батьки відвезуть її назад, на Землю – це обійдеться їм у багато тисяч доларів, але інакше вона, видно, зачахне.
І ось за всі ці гріхи, великі і маленькі, в класі її не злюбили.
Нічого тобі тут стирчати! Ми тебе розіграли, сьогодні нічого не буде, – знову закричав Вільям.
І він запропонував замкнути Марго в комору, поки немає вчительки.
Всі кинулися до неї, схопили і потягли.
Спочатку вона відбивалася, потім просила, потім заплакала. Але діти, замкнувши її в комору, пішли.
Тут в кінці тунелю здалася вчителька.
Готові, діти? – Вона глянула на годинник.
Так, – відгукнулися хлопці.
Дощ стихав. Всі стовпилися біля величезних масивних дверей. Двері повільно відійшлі в сторону, і на них війнуло свіжістю світу, завмерлого в очікуванні.
І сонце стало.
Воно полум’яніло, яскраве-яскраве, як бронза, і воно було дуже велике. А небо навколо блискало, точно блакитна черепиця.
Джунглі так і палали в сонячних променях, і діти, прокинувшись, з криком вибігли у весну.
Тільки не тікайте далеко, – крикнула навздогін вчителька.
Але вони вже не чули, вони бігали і закидали голову, і сонце гладило їх по щоках, точно теплою праскою.
Хлопці зі сміхом кидалися на суцільну поросль джунглів, носилися між дерев, ковзали і падали, штовхалися і грали. Так пройшла ціла годину.
І раптом …
На розкриті долоні дітей впали перші краплі дощу. Хлопці повернулись і повільно пішли до свого будинку.
А незабаром бурхливі потоки води знову полилися з неба. І так буде цілих сім років.
І раптом хтось скрикнув:
А Марго?
Діти перезирнулися і відвели погляди. Вони подивилися за вікно – там лив дощ. Вони не сміли глянути один одному в очі.
Потім повільно підійшли до прикомірку, відкрили засув і випустили Марго.
Коментар. Розповідь Р. Бредбері «Все літо в один день» – фантастична. Але фантастика присутня тільки в зображенні навколишнього світу. Дія відбувається в далекому майбутньому на планеті Венера, де завжди йде дощ. Але відносини, що складаються між дітьми, позбавлені фантастичних елементів – вони абсолютно реальні.
Діти живуть на планеті, де 7 років йде дощ і тільки один день буває сонце. Ніхто з них, крім однієї дівчинки, не пам’ятає сонця. Марго пам’ятає, бо прилетіла на Венеру 5 років тому, а до цього весь час бачила сонце на Землі.
Марго чітко розуміє, що в цьому головна причина того, що її не люблять в класі.
Дітьми рухає звичайна заздрість. Вони удають, що не вірять їй, жорстоко сміються, нарешті, закривають у комору в той єдиний день, коли на небі Венери має з’явитися сонце. І тільки доторкнувшись до цього живого джерела тепла, відчувши його ласку і випробувавши величезну радість, діти починають розуміти жорстокість свого вчинку. Їм стає соромно. Це найбільший урок, який вони отримали від сонця.