Добрый день ребята. Взрослые и малыши. Я вам сегодня покажу самый значимый объект. Это конечно же в Москве красная площадь.
Кра́сная пло́щадь — главная площадь Москвы, расположенная в центре радиально-кольцевой планировки города между Московским Кремлём (к западу) и Китай-городом (на восток). Также неофициально является главной площадью страны. От площади к берегу Москвы-реки ведёт покатый Васильевский спуск.
Площадь расположена вдоль северо-восточной стены Кремля, между Кремлёвским проездом, проездом Воскресенские Ворота, Никольской улицей, Ильинкой, Варваркой и Васильевским спуском к Кремлёвской набережной. Выходящие с площади улицы далее разветвляются и вливаются в основные магистрали города, ведущие в разные концы России.
На площади расположены Лобное место, памятник Минину и Пожарскому, Мавзолей В. И. Ленина, рядом с которым располагается Некрополь у Кремлёвской стены, где захоронены деятели (в основном политические и военные) Советского государства[1]. К западу от площади находится Московский Кремль, к востоку — Верхние (ГУМ) и Средние торговые ряды, к северу — Исторический музей и Казанский собор, к югу — Храм Василия Блаженного (Покровский собор). Уникальный архитектурный ансамбль площади состоит под охраной ЮНЕСКО как памятник Всемирного наследия.
Площадь, вымощенная брусчаткой из крымского долерита, является пешеходной зоной. Автомобильное движение по площади запрещено с 1963 года. Также действует запрет на передвижение на велосипедах и мопедах. Общая длина Красной площади — 330 метров, ширина — 75 метров, площадь 24 750 м².
Объяснение:
Объяснение:
Сказки причудливо сплетались в пушкинской поэме с былинами, образуя гармоническое целое, объединенное общей мыслью. Добрые и злые волшебники, похищение красавицы Людмилы, шапка-невидимка, живая голова великана, меч-кладенец, воскрешение Руслана при мертвой и живой воды, волшебное кольцо, пробуждающее Людмилу от очарованного сна, - все это пришло из сказок и было переработано творческой фантазией поэта.
В то же время Руслан - типичный богатырь из русских былин. Подвиг Руслана, рассеявшего в один миг полчища осаждающих Киев печенегов... живо напоминает подвиги Ильи Муромца... Былины обычно начинаются с описания происходящего у князя Владимира "пира-пированьица"; такое же начало мы видим и в поэме Пушкина. Он с сочувствием рисует Владимира Красное Солнышко...
Но поэт сохраняет тот оттенок иронии, с каким Владимира изображают былины. Былинный Владимир радушен, гостеприимен, но он же и своенравен, порой несправедлив, а в минуту опасности - бес Таков же и пушкинский Владимир. Он несправедливо гневается на Руслана за то, что он не сумел "сберечь жены своей", и нарушает данное ему слово, обещая руку Людмилы тому, кто ее отыщет. Когда на Киев нападают печенеги, князь Владимир не принимает никакого участия в защите города, полагаясь на богатырей, и стоит уныло... В былинном Владимире черты князя древних времен смешиваются с чертами царей более позднего времени, отразившимися особенно ярко в сказках, где цари всегда изображаются в ироническом свете. Это смешение чувствуется и у Пушкина.
Объяснение:
Його світ ловив — і спіймав.
Євген Сверстюк
Яскравою самобутньою зіркою постав Павло Тичина на небосхилі української літератури. Його поезія сповнена ніжним музичним звучанням, ритмом, який притаманний реаліям життя. Творчість Павла Тичини — одна з вершин української поезії. Митець належав до когорти талановитих поетів-модерністів свого часу. Про його творчість існують думки протилежного плану: одні критики й літературознавці стверджують феноменальну значущість поета, інші говорять про слабкість особистості, що не змогла реалізувати свій творчий потенціал. Напевно, мають сенс і ті, й інші. І в цьому — сконцентрований відбиток історії нашої країни.
Творчий шлях Павла Тичини тривав шість десятиліть, і саме зараз, коли відкрилися сторінки нашої драматичної історії, ми можемо зрозуміти внутрішні переживання лагідного, чутливого до краси й гармонії молодого поета, який так незбагненно передчував трагічні події 30-х років, на жаль, фатальні для багатьох його колег. Юрій Семенко колись зазначив, що "комунізм — жахлива система! Поета П. Тичину, Україні Богом даного, золотокларнетного, Москва спотворила, перемучила в двісті розтерзаного совєтського віршороба Тичину..."
Тичина, як ніхто інший із поетів, мав дар передбачуваності подій. Адже поема написана влітку 1917 року з нагоди проголошення II Універсалу Центральної Ради. Ось воно, очікуване свято: "Над Києвом — золотий гомін. І голуби, і сонце! Внизу — Дніпро торкає струни..." (символічне зображення українського прапора). І раптом: "Чорний птах із гнилих закутків душі, Із поля бою прилетів. Кряче". Неймовірно! Але геніальний поет ще на тому святі відчув і передбачив ту страшну межу, що проляже між людьми, між душами, та розчахне і його душу. Поет Тичина вірив у революцію і боявся її, бо революція — це руйнація. А чи збудують щось прекрасне нове? І власні сумніви, і біль за Україну постають у рядках з такою образною силою, що годі знайти рівних: "Ждали ми героя, а встав свинопас", "Хто ж так люто кинув на поталу нас?" Навіть несумісне він прагне об'єднати в пізнішому вірші "Кукіль. Антистрофа", аби, як йому здавалося, не похитнулася віра у світле майбутнє: "Орел, Тризубець, Серп і Молот... І кожен виступає як своє".
Тичина лишився незмінно чесним у своїй реакції на політичні події, особливо значимі для України, це відчутно в поезії "Пам'яті тридцяти". Романтичний пафос щодо майбутнього поступово зникає, поет починає розуміти реальну дійсність і те, що байдужість і небажання діяти на захист інтересів України, призвели до втрати незалежності. Та не всі були байдужими, знайшлися сміливці, які стали на захист вимріяної самостійності України та віддали життя за це. Цей вірш присвячений київським студентам і гімназистам, що загинули за свою державу в бою під Крутами. Загинув "український цвіт" зі "славою святих". Не забуваймо про те, що Павло Тичина — один із перших українських поетів, хто палко втілював ідею національного відродження, зокрема у своїх ранніх творах.
Згодом буде написано "Прийшли попи, диктатори...", "Загупало в двері прикладом", "До кого говорить?" Проте невдовзі, у 1934 році (відразу після страшного 33-го), зовсім інший поёт Тичина видасть збірку "Партія веде" і багато подібних. Мабуть, це і врятувало його від долі заарештованих і засуджених саме в цьому році талановитих митців України.
Проте світ таки спіймав поета. Період творчості, коли Тичина прославляв політику партії, викликає жаль, прикро усвідомлювати, що таку тонку та вразливу натуру зламали, понівечили дар найкращого модерніста в українській поезії. Та попри духовне понівечення, з-під пера ще виходить, як фенікс із попелу, поема-симфонія "Сковорода", у якій ще живий дух пошуку правди-істини, справедливості, краси.
Доля Павла Тичини — це доля його народу, де є і трагічні сторінки, і невдачі, однак жага до життя і творчості, до ідеалів справедливості перемагає. епітети ("шепіт трав голублячий"), метафори ("думки пряде", "мріє гай"). Застосування дієслівних рим, внутрішнього римування свідчить про зв'язок поетики вірша з поетикою народної пісні. П. Тичина створив оригінальну семирядкову строфу, насичену емоційними паузами. Уривчастість мови лише підкреслює той неспокій душі, що перебуває в очікуванні змін і в собі, і довкола, усе ніби чекає чогось великого, нового й небувалого.