Я прочитала оповідання Ернеста Сетона-Томпсона «Лобо». Як на мою думку, майже усі оповідання про звірів цього автора закінчуються трагічно.
Мені дуже жаль Лобо – головного героя оповідання. Лобо був гігантським вовком, ватажком зграї, яка складалася з п’яти вовків. Лобо мав авторитет у зграї, тому кожне доручення його відразу ж виконувалося. Лобо був дуже розумним, хитрим, обережним. У Лобо була подруга – білосніжна вовчиця Бланка. І я цілком розумію ненависть вовка до людей після того, як ті безжалісно вбили його Бланку. Цим вони думали завдати йому перший удар. І Лобо не взяв у людей ні їжі, ні води, коли вони спіймали його своїми пастками. Вовк був голодним, але презирливо дивився на людей та не брав їжі. А люди змусили його тяжко страждати, адже орел помирає без їжі, лев конає без сили, а голуб гине без любові. У Лобо відібрали і свободу, і силу, і любов. А на наступний день він помер. Тоді мене вразила одна річ, яку сказав старий ковбой: «Ти хотів бути з нею? Ну що ж, тепер ви разом».
Мене обурює поведінка тих людей, які полювали на Лобо, хоча він був невинний, адже вовк по природі своїй хижак, він харчується м’ясом. Його не перевчити, він такий від природи. Люди не давали йому спокійно жити: робили засідки, спускали на нього собак, стріляли з пістолів, ставили капкани, отруювали м’ясо овець. Їх навіть за вбивство Бланки та Лобо не покарали!
Чесно кажучи, мені не сподобалось це оповідання. Мені жаль Бланку, Лобо. Вони померли просто по волі людини. Мені дуже хочеться, щоб більше ніхто не страждав так, як страждав Лобо!
где текст???
по тексту определяют важную мысль