Всю дорогу діди між собою обговорювали втікачів, які, хоч і мали нову форму, та не були справжніми солдатами, адже відступали. Діди казали, що справжні солдати мають захищати свій край і людей, а не тікати від смерті, оскільки «кому судилося померти, то смерть його кругом наздожене».
На заперечення Троянди Платон відказав йому, що в того мала душа, якщо страх більший, ніж ненависть до ворога. Дід Платон на прощання сказав Колодубу, що не тими вони сповнені емоціями, що в них має бути не жаль та скорбота, а ненависть до ворога і презирство до смерті, адже «перемагають горді, а не жалісливі».
Саме ці слова змінили Петра і зробили тим, ким він зараз став. Тепер у Петра є тільки бажання після війни побачили діда Платона, та його онук, який випадково був свідком тих подій і, лишившись живим, опинився в землянці з Колодубом, сказав, що цьому вже не бути. Коли всі червоноармійці пішли, німці, що наступали, наказали перевезти їх через Десну. Як діди з німцями вже були посеред річки, Савка й Платон по один в одного пробачення і втопили німців, себе і човни. Вижив лиш один хлопець, який був онуком діда Савки. Петро, а з ним і інші солдати встали, преклонили коліна і мовили: «Готові на будь-який огонь!»
...Сколько лет Сколько событий
минуло! А я все не могу забыть
бабушкиного пряника – того дивного коня
с розовой гривой.
В.Астафьев
Писатель показывает, как один, казалось бы, незначительный случай может повлиять на всю жизнь человека. Случай, описанный в рассказе «Конь с розовой гривой», как раз из таких.
Развязка истории растянута, никак не разрешается внутренний конфликт героя с самим собой, мучительно тянется осознание вины. Герой слышит, как бабушка рассказывает о своем позоре и его дедушке. Что из-за него она невольно обманула покупателя. Мучительный стыд не дает Витьке показаться на глаза людям, вызывает мысль о смерти как единственном от позора. Напряжение достигает кульминации: дедушка мальчика, и накопившиеся слезы, слезы раскаяния, «хлынули безудержно». Дед внуку выйти из невыносимого положения: «Попроси прощения…».
Несмотря на все бабушка купила внуку «пряник конем». Доброта, любовь, вера в своего внука пересилить гнев. Бабушка была уверенна, что он раскаивается в своих «злодеяниях». Даже самое страшное наказание не сделает того, что могут сделать доброта и прощение. Поэтому по стольких лет пишет автор: «А я все не могу забыть бабушкиного пряника — того дивного коня с розовой гривой»