Оеми «Іліада» і «Одіссея» були створені у VIII — на початку VII століття до нашої ери і відбивають світогляд, ідеал поведінки людини, її місце у природі і суспільстві. Головні герої поем — вожді (царі), що виділяються своєю хоробрістю й силою. Гомер віддає їм шану саме тому, що вони спроможні відстояти інтереси свого народу, прийняти на себе найсильніші удари супротивника. У поемі «Іліада» зображено чимало видатних воїнів: Діомед, Аякс, Патрокл, але головну роль автор поеми відводить Ахіллу. Він — наймолодший герой поеми «Іліада», але Ахілл — найсильніший воїн греків, йому притаманні такі риси, як почуття обов’язку, хоробрість, відвага, ці риси відзначають й інших героїв поеми, але тільки Ахілл має такий бурхливий темперамент, який доповнюється бажанням відстоювати справедливість. Він справжній герой, який понад усе цінує честь. Як потоптання своєї честі Ахілл сприймає те, що Агамемнон забирає його полонянку. Тому ні автор поеми, ні греки не звинувачують його у зраді: самоусунення Ахілла сприймається як захист честі. Ахіллу властиве почуття вірності своїм друзям, смерть Патрокла змусила його повернутися у військо. У нових латах, що викував Гермес, Ахілл непереможний. У 21-й пісні розповідається про жорстоку помсту Ахілла за смерть друга. Він гонить троянців до річки Ксанф і багатьох із них там убиває, але дванадцять юнаків він захопив живими, щоб принести їх у жертву Патроклу. У 22-й пісні зображено двобій Гектора й Ахілла, в якому останній перемагає. Бурхливий темперамент Ахілла не дає йому заспокоїтись на цьому, він прив’язує тіло Гектора до колісниці і кілька разів об’їздить Трою, але коли до нього приходить батько Гектора з проханням не знущатися над тілом сина, почуття справедливості перемагає: вражений горем старого батька, герой віддає тіло Гектора на поховання. Троянська війна скінчилась, і її герої повертаються додому, та воля богів була в тому, щоб лише деякі з них щасливо закінчили цей похід. Найдовший шлях чекав хитромудрого Одіссея, який десять років після закінчення війни не міг повернутися на батьківщину. У Троянській війні Одіссей зробив чимало для греків, особливо там, де потрібна була не сила, а розум. Це він здогадався зв’язати наречених прекрасної Єлени клятвою допомагати її обранцю в будь-якій біді. Єлена обрала своїм чоловіком спартанського царя Менелая, але зрадила йому з сином царя Трої Парісом. Краса її вважалася скарбом усього грецького народу; щоб повернути Єлену, греки і розпочали Троянську війну, але без угоди, яку вигадав Одіссей, грецьке військо ніколи б не зібралося. Це Одіссей зміг привести у військо юного Ахілла, без якого перемога була б неможлива. Це Одіссей утримував військо біля стін Трої, коли розпочалася тяжка хвороба, він умовляв Ахілла повернутися на поле бою, коли той посварився з Агамемноном. Саме Одіссей одержав від греків ахіллові лати після його загибелі. Коли греки не змогли взяти Трою силою, Одіссей вигадав троянського коня, в якому сховалися найхоробріші грецькі воїни і сам Одіссей серед них. «Одіссея» — поема, в якій розповідається про повернення Одіссея на рідний острів Ітака. З точки зору автора поеми, героїзм Одіссея полягає в тому, що він залишається вірним своїй батьківщині, його ніщо не страшить у досягненні своєї мети «побачити хоч дим із рідного краю». Герой поеми «Одіссея» — мужній воїн, але часто він використовує хитрощі, щоб здобути перемогу. Саме вони допомагають йому побороти Поліфема, Цирцею і сирен. Але якщо хитрість — природна риса Одіссея, то мужність і витривалість, завзятість він набув у довгих і тяжких мандрах, які загартували його тіло і душу. Усіх, із ким зустрічається Одіссей протягом довгих років Троянської війни, а потім за час тривалої подорожі, підкоряли його розум, розсудливість, мужність і хоробрість. Навіть чаклунка Кірка, зілля якої не зашкодило Одіссею, вражена його стійкістю. Навіть богиня Афіна визнає його розум і передбачливість, говорить, що і богу важко було б мірятися з Одисеєм хитрощами.
Уже в первых, ещенесовершенных стихотворных опытах личная участь представляется Лермонтовувполне предсказуемой. Юный романтик пророчит себе одиночество, страдания игероическую смерть. Его всюду встречает мертвящий хлад, упорное непонимание, ивсе попытки наладить контакт с другими людьми или фантастическими существамикончаются крахом. И так длится до последних минут короткой (около 27 лет),можно сказать, мгновенной, как вспышка зарницы, как отблеск падающей звезды,жизни. Было бы неправильно трагизм лермонтовского творчества отнести на счетбайронической «мировой скорби» или искать его причины только в собственнойдушевной организации Лермонтова. Как никто другой, поэт жаждал света, простотыи сердечности, но в современном ему обществе его всюду подстерегали обман,клевета, порок. Нищему, пользуясь его слепотой, кладут в протянутую руку вместомонеты камень, возлюбленная почти открыто смеется над пламенными чувствамиюноши, друг клевещет за спиной. Таково ближайшее окружение, а во всем огромномчеловеческом мире «ничтожество» выглядит «благом», нравственное уродствовыдается за исключительное моральное достоинство, рабское молчание — занеслыханную смелость. Перед лицом очевидных «превращений» и утраты мерыценностей трудно не впасть в отчаяние и удержаться от презрения. И хотяЛермонтов не растерял «семена веры» и сохранил в своей душе ясные и всемпонятные жизненные принципы в их неразложимой общечеловеческой, народной идетски-наивной простоте (недаром он столь часто обращался к миру ребенка, к егоне замутненным социальными наслоениями чувствам), в его лирике чаще слышатсяноты скорби, ярости, негодования, глубокого скептицизма и беспощадной критики.Чем выше были требования поэта к обществу, тем решительнее осуждениеправопорядка и тем суровее проклятия, бросаемые ему. Отрицание Лермонтова имелосвоей оборотной стороной утверждение гуманных начал, а недовольство моральюсвоих современников возникало из признания безусловной ценности личности.
На рассвете 24 (12 по старому стилю) июня 1812 года войска Наполеона без объявления войны переправились через реку Неман и вторглись в пределы России. Армия Наполеона, которую сам он называл "Великой армией", насчитывала свыше 600 000 человек и 1420 орудий. Помимо французов в нее входили национальные корпуса европейских стран, покоренных Наполеоном, а также польский корпус маршала Ю.Понятовского.
Главные силы Наполеона были развернуты в два эшелона. Первый (444 000 человек и 940 орудий) состоял из трех группировок: правое крыло во главе с Жеромом Бонапартом (78 000 человек, 159 орудий) должно было двигаться на Гродно, отвлекая на себя как можно больше русских сил; центральная группировка под командованием Евгения Богарне (82 000 человек, 208 орудий) должна была помешать соединению 1-й и 2-й русских армий; левое крыло во главе с самим Наполеоном (218 000 человек, 527 орудий) двинулось на Вильно - ему отводилась главная роль во всей кампании. В тылу, между Вислой и Одером оставались второй эшелон - 170 000 человек, 432 орудия и резерв (корпус маршала Ожеро и другие войска).
Вторгшемуся неприятелю противостояли 220 - 240 тысяч русских солдат при 942 орудиях - в 3 раза меньше, чем было у противника. К тому же русские войска были разделены: 1-я Западная армия под командованием военного министра генерала от инфантерии М.Б.Барклая де Толли (110 - 127 тысяч человек при 558 орудиях) растянулась более чем на 200 километров от Литвы до Гродно в Белоруссии; 2-я Западная армия во главе с генералом от инфантерии П.И.Багратионом (45 - 48 тысяч человек при 216 орудиях) занимала линию до 100 километров к востоку от Белостока; 3-я Западная армия генерала от кавалерии А.П.Тормасова (46 000 человек при 168 орудиях) стояла на Волыни у Луцка. На правом фланге русских войск (в Финляндии) находился корпус генерал-лейтенанта Ф.Ф.Штейнгеля, на левом фланге - Дунайская армия адмирала П.В.Чичагова.
Учитывая огромные размеры и мощь России, Наполеон планировал завершить кампанию за три года: в 1812 году овладеть западными губерниями от Риги до Луцка, в 1813 году - Москвой, в 1814 году - в Санкт-Петербургом. Такая постепенность позволила бы ему расчленить Россию, обеспечив тылы и коммуникации армии, действующей на огромных пространствах. На блиц-криг завоеватель Европы не рассчитывал, хотя и собирался поодиночке быстро разгромить главные силы русской армии еще в приграничных районах.
Но поняв, что сопротивляться разрозненными частями невозможно, русское командование начало отход вглубь страны. И этим был сорван стратегический план Наполеона. Вместо поэтапного расчленения России Наполеон был вынужден двигаться за ускользающими русскими армиями вглубь страны, растягивая коммуникации и теряя превосходство в силах.
У поемі «Іліада» зображено чимало видатних воїнів: Діомед, Аякс, Патрокл, але головну роль автор поеми відводить Ахіллу. Він — наймолодший герой поеми «Іліада», але Ахілл — найсильніший воїн греків, йому притаманні такі риси, як почуття обов’язку, хоробрість, відвага, ці риси відзначають й інших героїв поеми, але тільки Ахілл має такий бурхливий темперамент, який доповнюється бажанням відстоювати справедливість. Він справжній герой, який понад усе цінує честь. Як потоптання своєї честі Ахілл сприймає те, що Агамемнон забирає його полонянку. Тому ні автор поеми, ні греки не звинувачують його у зраді: самоусунення Ахілла сприймається як захист честі. Ахіллу властиве почуття вірності своїм друзям, смерть Патрокла змусила його повернутися у військо. У нових латах, що викував Гермес, Ахілл непереможний. У 21-й пісні розповідається про жорстоку помсту Ахілла за смерть друга. Він гонить троянців до річки Ксанф і багатьох із них там убиває, але дванадцять юнаків він захопив живими, щоб принести їх у жертву Патроклу. У 22-й пісні зображено двобій Гектора й Ахілла, в якому останній перемагає. Бурхливий темперамент Ахілла не дає йому заспокоїтись на цьому, він прив’язує тіло Гектора до колісниці і кілька разів об’їздить Трою, але коли до нього приходить батько Гектора з проханням не знущатися над тілом сина, почуття справедливості перемагає: вражений горем старого батька, герой віддає тіло Гектора на поховання.
Троянська війна скінчилась, і її герої повертаються додому, та воля богів була в тому, щоб лише деякі з них щасливо закінчили цей похід. Найдовший шлях чекав хитромудрого Одіссея, який десять років після закінчення війни не міг повернутися на батьківщину.
У Троянській війні Одіссей зробив чимало для греків, особливо там, де потрібна була не сила, а розум. Це він здогадався зв’язати наречених прекрасної Єлени клятвою допомагати її обранцю в будь-якій біді. Єлена обрала своїм чоловіком спартанського царя Менелая, але зрадила йому з сином царя Трої Парісом. Краса її вважалася скарбом усього грецького народу; щоб повернути Єлену, греки і розпочали Троянську війну, але без угоди, яку вигадав Одіссей, грецьке військо ніколи б не зібралося. Це Одіссей зміг привести у військо юного Ахілла, без якого перемога була б неможлива. Це Одіссей утримував військо біля стін Трої, коли розпочалася тяжка хвороба, він умовляв Ахілла повернутися на поле бою, коли той посварився з Агамемноном. Саме Одіссей одержав від греків ахіллові лати після його загибелі. Коли греки не змогли взяти Трою силою, Одіссей вигадав троянського коня, в якому сховалися найхоробріші грецькі воїни і сам Одіссей серед них.
«Одіссея» — поема, в якій розповідається про повернення Одіссея на рідний острів Ітака. З точки зору автора поеми, героїзм Одіссея полягає в тому, що він залишається вірним своїй батьківщині, його ніщо не страшить у досягненні своєї мети «побачити хоч дим із рідного краю».
Герой поеми «Одіссея» — мужній воїн, але часто він використовує хитрощі, щоб здобути перемогу. Саме вони допомагають йому побороти Поліфема, Цирцею і сирен.
Але якщо хитрість — природна риса Одіссея, то мужність і витривалість, завзятість він набув у довгих і тяжких мандрах, які загартували його тіло і душу. Усіх, із ким зустрічається Одіссей протягом довгих років Троянської війни, а потім за час тривалої подорожі, підкоряли його розум, розсудливість, мужність і хоробрість. Навіть чаклунка Кірка, зілля якої не зашкодило Одіссею, вражена його стійкістю. Навіть богиня Афіна визнає його розум і передбачливість, говорить, що і богу важко було б мірятися з Одисеєм хитрощами.