По-перше, надія, яка абсолютно не хоче рахуватися з досвідом. Перший час герой вірить, що один його не залишив і чекає біля криївки, потім сподівається, що знайде дорогу самостійно, після цього просто йде, спотикаючись, падаючи, впадаючи в забуття і поглинаючи все, що попадеться під руку. Його дії багато в чому інстинктивні, наприклад, під час страшних днів «дощу і снігу» він практично нічого не розуміє, але з першими променями сонця тут же приходить до тями і надія прокидається в ньому знову.
По-друге, правильно розставлені пріоритети. В кінці розповіді герой знаходить кістки свого напарника Білла і серед них – маленький мішечок з золотом. Тобто, його товариш до останнього не хотів розлучатися зі своїм скарбом і вважав за краще загинути з ним в руках. А золото – важка ноша, значить Білл витратив на його перенесення все решта сили. І головний герой оповідання довго і болісно розлучається з видобутком. Спочатку він ховає частину золота в затишному місці, потім ділить залишився скарб навпіл, а після – просто викидає його на дорогу. Він робить правильний вибір, тому залишається живий.
По-третє, незнищенний інстинкт самозбереження. Адже герой доповзає до корабля, постійно переслідуваний вмираючим вовком. У змаганні на волю до життя між твариною і людиною перемагає останній, тому що одна думка, що про те, що він виявиться в шлунку цього жалюгідного і хворого створення, викликає у нього напад нудоти.
Зрештою, не так уже й важливо, чому герой вижив. Головне, що він зумів подолати всі випробування і залишитися нормальною людиною.
