В 18 веке крепостное право стало главным препятствием в развитии производительных сил России, мешало культурному и социальному прогрессу. В первой половине 19 века решение целого комплекса социальных вопросов упиралось в проблему отмены крепостного права. Дворянская монополия на владение крепостными подтачивалась. По указу 1841 года крепостных разрешалось иметь только лицам, владевшим населенными имениями. Развитие капиталистических отношений привело к появлению слоя «капиталистых» крестьян, располагавших средствами для выкупа на волю, который, однако, целиком зависел от помещика. В первой половине 19 века в России начали разрабатываться проекты ограничения и отмены крепостного права. В 1808 году было запрещено продавать крепостных на ярмарках, в 1833 году — разлучать членов одного семейства при продаже. Раскрепощение незначительного числа крестьян было произведено на основе законов о свободных хлебопашцах (1803) и временнообязанных крестьянах (1842). Крепостное право было полностью отменено в ходе крестьянской реформы 19 февраля 1861 года (при Александре II).
Объяснение:
Рассказ И.С. Тургенева «Бирюк» входит в сборник рассказов «Записки охотника». Принято считать, что время его создания приблизительное – 1848-50-е годы, так как работу над рассказами писатель начал в 1840-х, а издал полный сборник в 1852 году.
Сборник объединен присутствием одного «закадрового» главного героя-рассказчика. Это некто Петр Петрович, дворянин, который в одних рассказах является немым свидетелем событий, в других – полноценным участником. «Бирюк» относится к числу тех рассказов, где события происходят вокруг Петра Петровича и с его участием.
Отже, п’єса М. Куліша «Мина Мазайло» відзначається оригінальністю в осмисленні ставлення персонажів до мови. Деякі епізоди стають своєрідним гімном щедрій, милозвучній українській мові.
Мокій, звертаючись до Улі, говорить:
- «Бринить» має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає - він високо, ледве видко - бринить… Можна сказати - аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Або кажуть - думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна - бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню… Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.
Подана репліка - яскравий приклад комічного за словом. І навіть Уля, яка спочатку мала на меті закохати в себе Мокія, щоб відтягти його від надмірного захоплення «укрмовою», захоплюється нею і стає на захист українського слова.
Але слід підкреслити й негативне ставлення драматурга до так званої «українізації», вірніше, «українізації по-більшовицькому». Головний герой п’єси Мина Мазайло говорить, що його серце «перед-чува, що нічого з українізації не вийде, це факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою,- це вам другий факт…» Чому герой робить такий висновок? На це питання відповідь дають персонажі комедії, що є представниками різних поглядів на насильницьке прищеплення любові до рідної мови. Дядько Тарас, щирий націоналіст, занепокоєний тим, що українізація - це б виявити національно свідомих, щоб їх потім знищити. Цей висновок герой робить з вершин історичного досвіду українського народу. Далекоглядність драматурга підтверджується подальшим ходом сталінських репресій серед українського населення в 30-х роках XX ст.
Тьотя Мотя з її шовіністською позицією стає перешкодою у спробі Мокія захистити свою ідею. На її думку, українізація - «це туман, чорний туман, і все це минеться». Героїня впевнена, що русифікаторська політика заполонить єство українців. І яскравим прикладом зради віковим традиціям, культурі народу є образ головного героя комедії Мини Мазайла, який намагається змінити навіть прізвище на російський манер. Але розв’язка драми незвичайна: Мину звільняють з роботи за «систематичний опір українізації». Начебто українська ідея одержала перемогу. Але чомусь гірко стає від такого фіналу, від усвідомлення того, що «справедливість» встановлена чиновницькою рукою, а не усвідомленням Мазайлом необхідності утвердження національної гідності.
Отже, драматург рішуче засудив штучність існування людини в суспільстві, її спроби щось змінити, нав’язати свої погляди. І водночас М. Куліш залишився вірним національній ідеї. Офіційна критика того часу відзначала: «Куліш дуже талановитий драматург, та не нам віддає свій талант і не для нас пише свої п’єси, які просякнуті українським духом». Це відзначали сучасники. Цим захоплені ми у складний час самовизначення.