Мцыри — великое произведение Михаила Юрьевича Лермонтова. Настоящий вклад в отечественное наследие. В произведении главной особенностью является изображение романтических героев. Действие происходит на Кавказе.
В основном поэма состоит из исповеди главного героя. Ему ненавистна вся жизнь. Грузинского мальчика сироту отдали на воспитание в монастырь. Русский генерал привез его туда. Все эти годы мальчик был несчастлив. Он ощущал себя как будто заключённым в тюрьме. У него не было близких друзей и он все копил в себе.
Почему же он пытается оттуда сбежать? Его не пытали и не делали ничего плохого. Парню было одиноко и хотелось найти близкого по духу человека. Он был сиротой и никогда не чувствовал тепло и любовь. Юноша стремиться, быстрее освободиться и готов ради этого даже пожертвовать своей жизни. Лучшими днями в его жизни были те 3 дня на воле. Юноша смог почувствовать свою свободу в действиях, ему никто не говорил как и что нужно делать. Он не переживает что у него не получилось выбраться на волю. Он рад, что в его жизни были эти три дня свободы.
Сначала молодой человек вспоминает свое детство и своего отца. Потом он встречает красивую грузинку. После этого у него случится встреча с барсом. Герой должен будет сражаться с ним, хотя в монастыре никто не научил его драться. Юноша сумел победить врага. Весь избитый и опустошённый бродя 3 дня, юноша смог прийти только к своему монастырю. Умирая, он просил похоронить его в саду.
Поэма мотивирует нас никогда не сдаваться и всегда пробовать воплотить свою мечту. Читатель считает юношу настоящим героем, он мужественно сражался за свою свободу. Даже если у него не вышло, это не значит что он трус и неудачник. В каждом возрасте произведение можно понимать по-разному. При взрослении оно набирает все больше и больше философского смысла. Не обязательно тюрьма должна быть в прямом смысле. Многие люди чувствуют моральное заточение и не могут никуда от этого сбежать. Нужно чувствовать себя уверенно и делать только то, что нравится вам. Нельзя чувствовать моральное и физическое заточение. Такое насилие не приведет ни к чему хорошему. Мцыри познавательное произведение, которое позволяет о многом задуматься, в том числе и о жизни в целом.
Иван Сергеевич Тургенев — русский прозаик. Творчество Тургенева пришлось на время, следующее за так называемым «золотым веком» русской литературы — литературной эпохой Грибоедова, Пушкина, Лермонтова и Гоголя. В прозе Тургенева отразился период исторических перемен в российском обществе и государстве, касавшихся прежде всего его социального устройства, политики и идеологии. Поражение в Крымской войне, реформы времени правления императора Александра II, освобождение крестьян, духовные поиски интеллигенции, революционные настроения в обществе были содержанием жизни в России 1840-1880-х годов.
Протистояння Фауста і Мефістофеля
У основу твору "Фауст" покладено народну книжку про Фауста, що з'явилася у XVI столітті. До цього сюжету неодноразово зверталися й раніше (Марло, Відман та інші), але тільки Гете створив новаторський за формою й духом твір. Над "Фаустом" митець працював фактично впродовж усього життя.
Така постійність у звертанні до фаустівської теми пояснюється тим, що цей сюжет надавав Гете практично невичерпні можливості для вирішення найрізноманітніших питань. "Фауст" — відображення нелегкого духовного шляху як автора, так і людства загалом.
Поет відкриває нам велич космосу, аби запитати, а що ж таке людина у цьому величезному, нескінченному світі. Розвиток подій у творі зумовлений ходом думок автора. Суперечка про людину та можливості її розуму визначає всю проблематику трагедії. Господь випробує людину і переконаний, що сумніви, посіяні в її душі Мефістофелем, пробудять у ній прагнення до нових пошуків і цим до виправдати своє високе призначення. Лише за таких умов вона досягне висот.
Озираючись на прожите, Фауст бідкається, що науки, пізнані ним, не розкрили йому загадок і таємниць природи, не зробили мудрішим, кориснішим людям: "Пропали роки!" У цих гірких словах розкрито всю вдачу Фауста, невдоволеного собою.
Фауст пробує пізнати суть буття за до магії. Та Дух землі, обурений зухвалою самовпевненістю вченого, нічого не відкриває йому. Разом з ним щезають останні сподівання Фауста. Життя втрачає сенс.
Від самогубства рятує героя спогад про дитинство, навіяний великодніми співами ангелів. Суть їхніх пісень — утвердження беззаперечного відродження людини, що прийшла важкими шляхами земного буття. Фауст вирішує, що самогубство — капітуляція людини перед Всесвітом.
У сцені "Біля міських воріт", одній з найважливіших у трагедії, Фауст постає перед нами в тісному спілкуванні з народом.
Прості люди оточують Фауста, щиро дякують йому за безкорисливу лікарську до . Фауст рятував людей під час епідемії, він любить і розуміє їх.
У цій прекрасній сцені Й. В. Гете стверджує глибоку і плодотворну думку про те, що справжній учений повинен постійно відчувати своє єднання з народом.
У кінці прогулянки Фауста і Вагнера до них пристає Мефістофель, перетворений в бродячого пуделя, і в такому вигляді проникає слідом за Фаустом в його кабінет. Доброзичливо жартуючи над собакою, вчений повертається до перерваних занять: він вирішив перекласти німецькою мовою Євангеліє. Та роботу Фауста перериває Мефістофель — дух руйнації та сумніву. Нищачи старе, він тим самим спонукає до народження нового, а це дає змогу твердити, що, бажаючи всьому зла, він творить добро.
Мефістофель — дух творчого заперечення, яке слугує добру. Саме він береться задовольнити невситиму цікавість Фауста. Герої укладають між собою угоду: Фауст стане слугою диявола, якщо після виконання його бажань він більше нічого не хотітиме, задовольниться, попросить спокою, визнає, що настала мить, найкраща у його житті, зажадає, щоб вона тривала вічно. Фауст іде з Мефістофелем, сподіваючись, що таким чином пізнає сенс буття, обійме Всесвіт своїм духовним зором. Саме цього і чекає від нього Господь, сперечаючись із духом зла. Мефістофель випробовує Фауста спокусами: вином, неробством, гульнею, чуттєвою любов'ю. Мефістофель — демон-спо-кусник, гордий зі свого призначення. Вірний собі, він убиває людські сподівання, руйнує душі, розпалює тваринні інстинкти. Та влада його поширюється лише на слабких і пасивних. Врешті-решт він змушений зізнається; "... людей скількох уже я загубив, але тече життя широкою рікою". Ось чому йому так хочеться перемогти кращого з людей — Фауста, відвернути його від пошуків суті буття, зневірити в силі людського розуму. Мефістофель вельми винахідливий у своєму намаганні збити героя зі шляху істинного: він розпалює в серці Фауста любовний шал.
Та епізод з Маргаритою — не просто підтвердження усім відомої істини: "Не лише в коханні щастя". Якраз навпаки. Фауст не зазнав щастя, бо не любив по-справжньому. Його почуття — диявольська спокуса, пошук самореалізащі за рахунок іншої людини. Ось чому воно засуджується і автором, і Богом.
Як бачимо, незаспокоєність і незадоволеність Фауста, песимізм і нігілізм Мефістофеля — явища неоднакового порядку.
Мефістофель упевнений в неможливості пізнання кінцевих таємниць природи і сенсу людського життя; Фауст, навпаки, впевнений в нескінченних можливостях людини і в її прийдешньому щасті. Він постійно сперечається з Мефістофелем і протистоїть його сухому раціоналізму, але разом з тим тверезість Мефістофеля, його цинічна відвертість є своєрідною реалістичною противагою ідеальним пориванням Фауста.
Объяснение: