аналізуючи ситуацію, в якій опинився гулівер в ліліпутії, не можна бути однозначним. з одного боку, жителі країни дійсно добре прийняли гуллівера, в усьому йому і надавали всіляке сприяння. але потім все поступово почало змінюватися – суспільство показало, що воно далеко не чесне, а дуже жорстоке і здатне на справжні злочини проти окремо взятих людей. саме тому я зовсім не хотів би жити в такому місці, як ліліпутія. джонатан свіфт описує всю ту жорстокість, яка панували серед ліліпутів і тим самим натякає на те, що ця країна, бути може, схожа на тодішню ію. зрештою, гуллівера захотіли залишити без очей, щоб остаточно поставити собі на службу й поневолити. невже хтось хотів би опинитися в таких же обставин? я цього точно не хотів би та нікому не побажав би. крім своєї жорстокості, ліліпути також були досить дурні, сварилися з сусі через дрібниці, чого цілком можна було уникнути.
однозначно можна сказати, що я не хотів би жити в ліліпутії. це місце наповнене лицемірними і жорстокими людьми, які ніби пишаються своєю безсердечністю. ліліпутія – дійсно жахливе місце для життя. я не думаю, що воно хоча б мінімально придатне для життя будь-якої людини з сучасності.
Ваньку после смерти матери отправляют на обучение к сапожнику в Москву. Спустя 3 месяца, в канун Рождества, он пишет письмо деду и просит забрать его обратно в деревню. Мальчик отвлекается и вспоминает счастливые дни дома — они с дедом рубили елку и несли по морозу. Как дедовские собаки вертелись у печи. Как барышня угощала его сладостями и выучила письму, а также кадрили. Он жалуется, что здесь с ним плохо обращаются и мало кормят, сапожник выпорол его за то, что уснул, укачивая ребенка, а жена сапожника ударила, потому что он чистил селедку с хвоста. Наконец он кладет письмо в конверт, в адресе пишет «деревня», а адресата - «дедушке», опускает в почтовый ящик и спокойно засыпает.