Сказки Шергина имеют особую природу. Шергинская сказка – это сказка литературная, тесно связанная с народным искусством. Это своего рода фольклорно-литературная сказка.
- Как же Шергин сказки писал и сказывал?
Шергин сказки свои не записывал, а сначала рассказывал. Шергин был настоящим сказителем. Он ценил устное слово. Он мог не только рассказывать, но и петь свои произведения. “И только каждое словечко на место становилось, переносил он сказку на бумагу. Помнил он свои истории от первой буквы до последней. Бывало сидит Борис Викторович у печки, сказку сказывает, а на коленях у него кот калачиком свернулся. Вполглаза смотрит, вполуха слушает... А чудеса-то, чудеса в сказках шергинских, как чёрный жемчуг, пригоршнями рассыпаны”.[2] Слова в сказках удивительные, яркие.
Шергин создаёт оригинальный сказочный цикл “Шиш московский”.
- Кто герой этих сказок Шергина? Каким он предстаёт перед читателем?
(Это весёлый Шиш. Он озорной, непослушный. Шергин говорит о нём: “Братья – мужики степенные, а он – как Саврас без узды”. Саврасый – это лошадиная масть. Раньше лошадей такой масти называли Саврасками. Если нет у Савраски узды, значит, он свободен. Вот таким и предстаёт Шиш в сказках Шергина – Саврас без узды. Он неуправляемый.)
- Откуда Шиш взялся в сказках Шергина?
(В годы Ивана Грозного шишами называли бродяг, бывших беглых холопов. “Жестокие налоги, жестокая барщина заставляли крестьян убегать от помещиков, жечь усадьбы”.[3] Прототипом шергинского Шиша послужил Шиш из народных сказок, широко бытовавших в Шергин собрал более ста сказок о Шише. В его обработках Шиш представлен весёлым и радостным.)
- А вот и он. Что же он нам расскажет?
Момент щастя — миттєвий: закохані тут же розлучаються навіки, адже щастя, за Винниченком, — це «свободна воля», воля від тягаря й обов’язку, що є наслідком тривалих стосунків.
Час складається з моментів. Ми непомітно проходимо повз одні, при згадці про інші серце починає тривожно калатати, деякі запам'ятовуємо назавжди. І немає чіткого алгоритму, чому відбувається саме . так. Іноді довірливий погляд, гарячий подих, невловимий аромат, що кружляє в повітрі... Умови, місце зустрічі, твій соціальний статус — все це марнота: є лише відчуття і емоції — споконвічна загадка людства. Виникаючи у певний момент, вони по вінця сповнюють людину. Сліплять очі, заволодівають свідомістю, зачакловують волю і розум, позбавляють нас можливості говорити. А коли полум'я згасне, маємо вірогідність, шо тепло його зігріватиме нас усе життя
Іван-побиван
Унадивсь колись давним-давно один страшний змій десь у якусь слободу людей їсти та й виїв чисто всіх, зостався один тільки дід.
— Ну,— каже змій,— завтра тобою поснідаю.
А через ту слободу ішов один бідний хлопець та й зайшов до того діда, проситься ночувати.
— А хіба тобі жити надокучило? — питає його дід.
— Як? — каже бідний хлопець.
Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його з'їсть.
— Е,— каже хлопець,— подавиться!
От уранці прилітає змій, побачив хлопця.
— О, це добре,— каже,— був один, а тепер двоє. А хлопець:
— Гляди, не подавись! Змій і дивується.
— Як,— каже,— хіба ти сильніший за мене?
— Авжеж.
— Який же ти сильний? Я он, бач...— Та взяв камінь, як здавив, так з каменя мука і посипалась.
— Е, це дурниця,— каже хлопець,— здави так, щоб з нього юшка потекла.
Та тут же взяв з мисника ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла.
— Отак,— каже,— дави.
— Ну, ходім,— каже змій,— за товариша будеш. А хлопець йому:
— Хіба за старшого.
Ото й пішли. Питає його змій:
— А як звуть тебе?
— Іван-Побиван,— каже хлопець.
Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене,— думає,— не вбив». Стало на обід, змій і каже:
— Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідати варити.
Пішов хлопець, та куди тобі, хоч би одну ногу доніс. От він ходить по змійовій череді та й зв'язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав і побіг сам.
— Що ти, хлопче, робиш?
— Е, буду я тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.
— Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш.
Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру.
— Іди,— каже,— води повну шкуру принеси.
Взяв хлопець шкуру, насилу-насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді взяв лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її.
Прибігає змій.
— Що ти робиш?
— Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.
— А щоб тебе,— каже змій, а сам злякався хлопцевої сили.
Поніс сам шкуру.
— Піди ж,— каже,— хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде з нас.
— Е, буду я тобі трошки носити! Якби дубів двадцять заразом, то б так! — Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов.
От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідати не йде, бо ж як піде, то змій зразу здогадається, що він не такий сильний, як побачить, що хлопець менше від нього їсть. А як зосталось небагато, то тоді хлопець сів і собі посьорбав та й каже:
— Мало.
— Ну,— каже змій,— коли мало, то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.
— А як іти, то йти,— каже хлопець, а сам думає: «Тепер я пропав».
От як почали їсти,— а вареників стоїть бочок двадцять,— то змій все їсть та їсть, уже й наїдається, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подала, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:
— Ходім на камінь крутитись.
— А як іти, то йти,— каже хлопець.
Змій як крутнувсь — аж вогонь пішов.
— Дурниця,— каже хлопець,— ти так крутнись, щоб юшка потекла.— Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них юшка і бризнула.
— От так,— каже,— крутись! Та ще, та ще! От як дави!
Ну, змій вже вкрай злякався Івана-Побивана. Але ще каже:
— Ану, давай хто сильніше засвище.
— Давай.
Ну, змій як свиснув, то аж дерева пригнулись.
«Ну,— думає Іван-Побиван,— що його робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія:
— Зажмури очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити.
Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія тією залізякою межи очі, то той аж здригнувсь.
— Правду кажеш,— каже змій,— ледве очі не повискакували.
Та вже щоб хоч не бути з Іваном вкупі, побудував ото йому хату на одшибі; хлопець і живе собі. А змій давай з матір'ю радитись, як би їм його звести зі світу.
— Давай,— кажуть,— його спалимо.
А хлопець підслухав це та десь і сховавсь на цю ніч. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується, ніби тільки що виліз.
Приходить змій.
— Що ти, хлопче, хіба ще живий?
— Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.
«Ну,— думає змій,— од такого треба подалі». Та як дременув з тих країв, то тільки його і бачили.