Объяснение:
Три мушкетери» спочатку публікувалися главами в газеті «Ле Сьєкль» (франц. Le Siècle) з березня по липень 1844 року. Це традиційний роман з продовженням, роман-фейлетон: глава обривалася на найцікавішому місці, щоб читач з нетерпінням чекав продовження. Таким чином, читацьке сприйняття книги в той час відрізнялося від нинішнього, коли книгу читають відразу цілком.
Оскільки Дюма платили в газеті за рядки тексту, він винайшов Грімо - слугу Атоса, який висловлювався виключно односкладово. Таким чином, рядок, на якому стояло одне слово «так» або «ні», оплачувався так само, як і повний рядок тексту. До моменту написання «Двадцять років потому» видавці вирішили все ж платити Дюма послівно, і Грімо відразу став трохи більш говірким[1][2][3][4].
Спочатку в рукописі стояло ім'я д'Артаньяна - Натаніель. Воно не сподобалося видавцям і було викреслене.
Дюма постійно використовував працю літературних негрів і працював над «Трьома мушкетерами» разом з Огюстом Маке (1813-1886). Цей же автор допомагав йому при створенні «Графа Монте-Крісто», «Чорного тюльпана», «Намиста королеви». Пізніше Маке подав до суду і зажадав визнання 18 романів, написаних ним у співавторстві з Дюма, як його власних творів, але суд визнав, що його робота була не більше, ніж підготовчою.
Дюма назвав свій роман «Атос, Портос і Араміс», але видавцю ця назва не сподобалася, бо, на його думку, в читача могло скластися враження, що роман про стародавню Грецію. Він запропонував назву «Три мушкетери», на що Дюма відповів: «Любий друже, я тим більше пристаю на вашу думку, назвати роман «Три мушкетери» з огляду на те, що їх чотири, назва буде абсурдом, а це обіцяє роману більший успіх»[5].
Як зазначено у передмові автора, Дюма спирався при написанні роману на «Мемуари д'Артаньяна», книгу Гатьєна де Куртіля, написану в 1700 році. Дюма позичив примірник цієї книги на вічне віддавання в публічній бібліотеці Марселя, про що зберігся запис у формулярі
Полицейский надзиратель Очумелов и рыжий городовой Елдырин идут через базарную площадь. Вдруг до них доносятся возмущённые вопли и собачий визг. Они видят, как из дровяного склада, оглядываясь, выбегает собака на трёх ногах, за которой бежит полупьяный мужик, золотых дел мастер Хрюкин. Хрюкин хватает собаку за задние лапы, вокруг них, «словно из земли выросши», собирается толпа. В центре толпы — Хрюкин, демонстрирующий окровавленный палец и пойманного им щенка.
Очумелов и городовой идут разбираться в произошедшем. Хрюкин жалуется полицейскому, что собака его укусила. Очумелов грозится оштрафовать хозяина пса и истребить собаку. Узнав, что это собака генерала Жигалова, полицейский быстро меняет своё мнение и набрасывается на Хрюкина. Елдырин замечает, что у генерала таких собак нет. Очумелов снова меняет своё мнение на противоположное, говорит Хрюкину, чтоб этого дела так не оставлял. Ударившийся в размышления городовой говорит, что, возможно, она и генеральская, он видел похожую на днях во дворе генерала. Очумелов снова меняет мнение, велит Елдырину доставить собаку к Жигалову и сказать, что это он, Очумелов, нашёл её.
Проходящего мимо генеральского повара Прохора спрашивают, их ли эта собака, на что Прохор отвечает — нет. Очумелов снова жаждет истребить собаку. Повар продолжает говорить, и выясняется, что это собака генеральского брата Владимира Ивановича. Полицейский надзиратель умиляется и даёт Прохору беспрепятственно увести собаку. Толпа смеётся над Хрюкиным, Очумелов грозит ему и, запахиваясь в шинель, продолжает свой путь по базарной площади.