Поэт в России - больше чем поэт.
Е. Евтушенко
Михаил Юрьевич Лермонтов - гениальный поэт, прозаик, драматург, оставивший яркий след в классической русской литературе. "Как мало пройдено дорог, как много сделано ошибок",-скажет о себе другой русский поэт - Сергей Есенин. Если перефразировать это высказывание, то о Лермонтове можно сказать: "Как мало пройдено дорог, как много написано..." Он был необыкновенно одаренным человеком: поэтом, художником, музыкантом. Кому многое дано, с того и спрос больше. Поэт был очень требовательным к себе, к своему дару, ко всему, что выходило из-под его пера. Лишь после трагической гибели Александра Сергеевича Пушкина Лермонтов начинает печатать свои произведения, так как прежде считал их недостаточно совершенными, чтобы печатать рядом с произведениями гения. Пушкин был его кумиром и учителем. Но, если вчитаться в поэзию Лермонтова, она поражает своей самобытностью, оригинальностью и прекрасным литературным языком. В каком бы жанре ни работал Лермонтов, все у него получалось гениально. Он приходит в литературу в конце тридцатых годов XIX века, после разгрома декабризма и в период жесточайшей реакции. Это очень сказалось на характере его творчества, тематике произведений: одиночество, непонимание окружающих, отсутствие единомышленников,- все это как в зеркале отразилось в лирике раннего периода: "Жалобы турка", "И скучно, и грустно", "Выхожу один я на дорогу", "На севере диком стоит одиноко сосна". Чтобы понять свое время, Лермонтов пытается разобраться в истории России. Он обращается к эпохе Ивана IV. В "Песне про купца Калашникова" отчетливо прослеживается желание автора разобраться в истоках деспотизма, вседозволенности неограниченной власти. Произведение написано в форме старинной песни. Соблюдены все древние каноны: повторы, традиционные метафоры, язык и ритм. Интересны образы героев - самого Степана Парамоновича Калашникова, его жены Алены Дмитриевны, Кирибеевича и, конечно же, Ивана Васильевича. Прекрасно воссозданы нравы и обычаи того времени: пиры царя, быт купечества, сцена кулачного боя.
Кирибеевич, остановив на улице Алену Дмитриевну, пре- красно понимает серьезность своего поступка. Он позорит ни в чем не повинную женщину (явилась домой простоволосая). Этот поступок нельзя объяснить охватившей его страстью, молодостью. Здесь скорее вседозволенность, неограниченные права царского слуги - опричника. Совершенно в ином ключе решен образ купца Калашникова. Он степенный человек, заботящийся о семье, преданный царю слуга, смелый и гордый человек.
Степан Парамонович выходит на кулачный бой защитить честь и достоинство жены. Алена Дмитриевна просит мужа быть ее заступником:
Нет у меня ни брата, ни отца,
Ни матушки - ты один у меня заступник.
Еще не начав бой, Степан Парамонович одерживает моральную победу над Кирибеевичем.
- Я вышел убить его,- говорит купец царю, не пытаясь оправдаться, объяснить свой поступок. Он не скажет о причинах, не станет трепать и позорить доброго имени жены. И в этом весь Калашников. Он предпочел смерть позору. Какова же царская милость? Казнили Степана Парамоновича... А братьям его разрешили беспошлинно торговать - такова милость тирана.
Современники поэта видели в "Песне..." аналогию происходящему вокруг: зло таится в самой неограниченности власти, в деспотии. Но поэзия Лермонтова никогда не была морализаторской. Поэт никому не навязывал своих идей. Каждое поколение находит в его поэзии отражение своих идей и взглядов. В этом кроется неувядающая любовь к Лермонтову. Интерес к его произведениям.
Хоч би про що писав Микола Вороний, завжди в його творах був присутній образ рідної землі. Для поета не було нічого святішого за страдницьку, підневільну Україну: вона снилася йому вночі, вона надавала снаги жити вдень. Але не міг більше Вороний бачити, як з неї знущаються і як вона сама дає з себе знущатися. І, маючи у серці синівські почуття любові до своєї Батьківщини, пише поему “Євшан-зілля”.
Вороний Не вигадав сюжет цієї поеми. Відомо, що твір побудований на основі літописних джерел. Не одне покоління передавало з рук у руки вічне
перо, щоб закарбувати діяння давноминулих днів.
Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили, тих, що живуть, і тих, що житимуть. Красива історична легенда дійшла і до Миколи Вороного, який зміг їй подарувати інше життя, інше “обличчя”. У своїй поемі автор звертається до синів українських, хоче, щоб вони не відверталися від своєї неньки України, якій дуже тяжко бути у неволі та ще й бачити таку неповагу до себе.
Сюжет поеми побудований ніби за літописом, проте звернений не до половців, а до нас – українців. Князь Володимир Мономах “під час походу” взяв у полон з ясирем улюбленого сина половецького
хана, оточив “його почотом і розкошами догідно – і жилось тому хлоп’яті і безпечно, і вигідно”. Час робить свою справу, і через якийсь період юнак почав забувати те, що відбувалося на рідній землі, забувати рідних батьків, рідні звичаї – забувати Батьківщину.
Дійшло до того, що “край чужий, чужі звичаї як за рідні уважати” став хлопець. Переродилося його серце, зачерствіло, забув він і вільне життя, і мову свою, і свій народ. Виявилося, що жити для нього у неволі та в “почоті” краще, ніж відчувати кожного дня небезпеку у рідному краї.
Та не може забути хан своєї улюбленої дитини – “плаче, бідний та зітхає. Сну не знають його очі”. Споряджає він посланця у Київ, щоб той відшукав сина і нагадав йому, якого він “роду-племені”. Старий співець виконує волю хана.
Він знаходить юнака і намагається умовити його повернутися до рідної оселі, на рідну землю. Але, як виявилося, це зробити дуже нелегко, бо, здається, з пам’яті хлопця стерлися майже усі згадки про домівку. Не допомагають ні улещання, ні умовляння, ні ті пісні, що були, як “вітер у непогоду”, в яких розповідалося “про славетнії події – ті події половецькі, про лицарські походи – ті походи молодецькі!” Проте навіть це не дає ніякого результату, бо:
Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!..
Здавалося, ніщо не зарадить, не до . Тоді посланець від хана виймає з-за пазухи жменьку сухої трави зі степу – чарівного євшан-зілля. Пахощі гіркого полину вдарили в груди, вогнем пронизали серце юнакові: “Рідний степ – широкий, вільний… раптом став перед очима, з ним і батенько нещасний!..” Тепер вже ніщо у світі не може зупинити юнака, який відчув пахощі, хоч і гіркі, рідної землі:
Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій В славі й шані пребувати!
Значить, найдорожче для людини – її рідний край, батьківська земля. Тому і чути біль у словах Миколи Вороного, з якими він звертається до найдорожчої святині – України, що залишилася забутою своїми дітьми:
Україна! Мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синів твоїх багато На степах твоїх зосталось?
Отже, гріх забувати про свою Батьківщину, треба відновлювати у серцях той “дух, що зрива на ноги”, треба шукати звичайної й одночасно незвичайної трави – євшан-зілля. Треба вірити в рідну землю, любити й шанувати її, щоб не перервався зв’язок між поколіннями – історична пам’ять. Здається, що поема М. Вороного і сама була отим символічним євшан-зіллям, що упродовж тривалого часу, попри всі заборони й перестороги, повертала одурених владою синів до рідного краю-пракореня, до батьківської землі-Україні.
P.S если силоно много,выбери что понрав)
Объяснение: