ответ:Його ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
Складність характеру митця виявлялася ще і в тому, що він не поділяв закликів Кобзаря до збройної боротьби, не підтримував його поглядів на козаччину, загалом історичне минуле України. Проте він високо цінував геній Тараса Григоровича, допомагав публікувати й пропагувати його твори. Ідейні розходження друзів поглиблювалися також їхніми різними характерами: Т. Шевченко сприймав світ і людей серцем, душею, а П. КулішЙого ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
Было у царя три сына и надумал царь их женить. Велел им стрелять из лука и куда стрела прилетит там и будет невеста. Старшие братья попали к купцу и боярину, а младший попал в болото и стала его невестой лягушка, да не простая.
Решил царь испытать своих невесток и наказал к утру рубашку сшить. Лягушка уложила Иван спать, а сама обернулась Василисой Премудрой и позвала своих нянек и мамок, а те мигом рубашку сшили и золотом вышили.
Лучше всех вышла рубашка у царевны лягушки.
Также и с хлебом получилось.
Созвал царь пир и велел невесткам прийти. Старшие братья пришли с невестками, а Иван один и все над ним потешались. Но тут гром раздался, а Иван наученный лягушкой и говорит гостям, чтоб не пугались - мол его лягушонка едет.
Приехала Василиса Премудрая, самая красивая среди гостей оказалась. А как плясать пошла - рукой махнет - озеро, второй - лебеди плавают. Старшие невестки попытались повторить, да только кости раскидали и в царя попали.
Иван тихонько домой сбегал да сжег шкуру лягушачью. Увидела то Василиса и запечалилась. Превратилась в кукушку и к Кощею улетела.
Заплакал Иван, да делать нечего, собрался и пошел супругу свою Идет, видит старичок. Дал старичок Ивану клубок, который доведет его до Василисы.
Шел дальше Иван Царевич и по дороге медведя, селезня, зайца и щуку. А потом дошел до Бабы Яги и рассказала ему Баба Яга что смерть Кощея в сундуке на дереве.
Нашел Иван то дерево, прибежал медведь и сломал дуб. Упал сундук и разбился, выбежал из сундука заяц, но другой заяц его догнал и порвал. Так же случилось и с уткой. А вот из моря яичко щука достала. Сломал Иван иглу и умер Кощей.
А Иван возвратился домой с Василисой Премудрой.
Ивана Сергеевича Тургенева — это гимн
высокой, вдохновенной, поэтической любви.
Достаточно вспомнить романы “Рудин”,
“Дворянское гнездо”, “Накануне”, “Ася”,
“Первая любовь” и многие другие
произведения. Любовь, по мнению Тургенева,
таинственна. “Есть такие мгновения в жизни,
такие чувства... На них можно только указать
— и пройти мимо”,— читаем в финале романа
“Дворянское гнездо”. Вместе с тем
любить Тургенев считал мерилом
человеческой ценности. В полной мере
относится это и к роману “Отцы и дети”.
Что же значит любовь в жизни Базарова?
Ведь молодой нигилист отрицает все
“романтические чувства”. Впрочем, нельзя
представить героя аскетом. Он был “великий
охотник до женщин и до женской красоты, но
любовь в смысле идеальном, или, как он
выражался, романтическом, называл
белибердой, непростительной дурью...”.
Фенечка привлекает Базарова тем же, чем и
братьев Кирсановых,— молодостью, чистотой,
непосредственностью. Дуэль с Павлом
Петровичем происходит в тот момент, когда
Базаров выведен из душевного равновесия
страстью к Одинцовой (об этом говорит и
симметричное построение глав). Речь, таким
образом, не идет о любви героя к миловидной,
но простенькой и “пустой” Фенечке.