Стихотворение «Муза» написано в 1821 г, когда юный Пушкин был в южной ссылке. Оно вошло в издание «Стихотворений» 1926 г. в раздел «Подражание древним». Пушкин любил эти стихи, потому что они, по его словам, «отзываются стихами Батюшкова». Очевидно, речь идёт о светлой гармонии стихотворения.
Литературное направление, жанр
Стихотворение, написанное 20-летним Пушкиным, относится к жанру идиллии. Этот жанр, описывающий прекрасную природу и мирную добродетельную жизнь на её лоне, романтик Пушкин использовал, чтобы раскрыть своё душевное состояние. Романтики считали талант божественным даром, свидетельством богоизбранности.
Тема, основная мысль и композиция
Композиция стихотворения интересна тем, что без названия текст становится ребусом, загадкой. Название стихотворения – «Муза». Но в тексте слово «муза» заменяется местоимением «она», словосочетанием «дева тайная». Загадка ещё и в том, какая из муз учила лирического героя в младенчестве. Какая из девяти дочерей Зевса и Мнемозины стала наставницей малыша? Эрато, муза эротической поэзии, изображалась с лирой в руке, Терпсихора, муза танца и хорового пения, тоже могла держать в руках лиру, Эвтерпа, муза лирической поэзии, держала в руках двойную флейту.
Пушкин атрибутом «своей» музы сделал семиствольную цевницу. Это старинный духовой инструмент, многоствольная флейта, подобная свирели Пана. То есть ближе всего инструмент музы из стихотворения к двойной флейте музы лирической поэзии Эвтерпы, чьим учеником считал себя 20-летний Пушкин.
Если судить по репертуару лирического героя (важные гимны богам и мирные песни фригийских пастухов), то муза может быть Полигимнией, правда, эта муза считалась изобретательницей лиры, а не свирели, и изображалась со свитком в руках, ведь она хранила в памяти все гимны богам.
Очевидно, Пушкин умышленно делает образ музы абстрактным, подчёркивая, что «его» муза универсальна, что ему дан дар разнообразных жанров.
Відповідь:
Мирослава — дочка заможного боярина Тугара Вовка. Багато дівчат із заможних родин стають розбещеними, слабкими, але не вона. Її батько — сильний чоловік, «як дуб»-, і Мирослава достойна його дочка. “…попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною і ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову,— той до віку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу” Побачивши дівчину вперше, тухольці говорять про неї: «От дівчина! Тій не жаль би бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!» 1 Тугар Вовк робить велику помилку — зраджує рідну країну й об’єднується з ворогом. Мирослава не згодна з батьком, для неї Батьківщина понад усе, навіть дорожча за батька: «Я не піду дальше. Я не стану зрадницею свого краю! Я покину батька, коли не зможу відвести його від його проклятого наміру». Потрапивши в монгольський табір, вона й там не зрікається своїх ідеалів. Коли батько просить її підійти, адже начальник монгольського війська ласкавий до них, вона жорстко одказує: «Не хочу його ласки!» Мирослава — це сильна, мужня, незламна особистість, порядна, чесна й відверта дівчина. Вона залишається вірною самій собі, своїм життєвим принципам та переконанням і не змінює їх у залежності від обставин, як її батько. І хоч любить вона свого батька, найголовніше для неї — це почуття громадянського обов’язку й вірність своїй Батьківщині. Батько її гине, й інакше не могло бути, адже це єдиний вихід для зрадника, а любляча Мирослава залишається з Максимом. Вона звертається до Захара Беркута з проханням прийняти її за дочку, бо «Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи зрадив свій край і пристав у службу монголів». Мирослава полюбила простого селянського хлопця. У цьому образі Іван Франко показав усі найкращі риси слов’янської жінки — незламну силу волі й мужність, а також щиру вірність, ніжність і палке любляче серце. В особі Максима Мирослава бачить усіх тухольців. Мирослава — один із перших образів дівчини-патріотки в українській літературі.
Пояснення:
Это моя любимая акула мне это акула нравится потомучто это моя любимая вещь в доме