Поспорили как-то цветы, кто из них самый главный.
– Я, – важно сказал пион.
– Вот еще, – вскинула гордо голову роза, никто не может быть главнее нас, роз.
– Нет! Нет! Нет! – возразила астра. – Самая главная среди цветов я.
– Нет! Я! Я! Я! – закричали наперебой георгины, гладиолусы, флоксы...
Только маленький голубой цветок ничего не сказал. Он был настолько крохотный и неприметный, что даже имени не имел. А цветы все спорили и спорили.
В это время на дорожке сада показался мальчик. В руках у него была книга.
– Будьте добры, подойдите сюда, – позвала его роза.
Мальчик остановился возле цветов.
– Скажите флоксы, – Кто из нас цветов самый главный?
Наверное, если б на месте мальчика была девочка, она б назвала главным свой любимый цветок. Но у мальчика были другие заботы, ему не были интересны все эти флоксы, тюльпаны, нарциссы.
– Не знаю, – сказал он.
– Как же так? Что вы говорите? Не может быть! – заволновались цветы и принялись наперебой уговаривать мальчика ответить на их вопрос. Чтобы отвязаться от них, мальчик хотел назвать первый попавшийся цветок, но... он не знал ни одного названия. К счастью, в это время он услышал голос матери, звавший его домой.
– Подождите, когда я вырасту, – сказал мальчик цветам. – Тогда я вам отвечу.
Он сорвал веточку с голубыми цветками, сунул ее вместо закладки в книгу и побежал домой время, мальчик стал взрослым. Он давно уже забыл про свое обещанье цветам. Жизнь у него была нелегкой. Сначала он был солдатом, воевал. Потом судьба забросила его на угрюмый полуостров возле моря, где он стал рыбаком. Тяжелая работа, одиночество сделали его суровым и нелюдимым. Он никогда не вспоминал дом, в котором родился, себя маленького, свою мать. Никто из соседей не заходил к нему в гости. Чайки и те облетали его дом стороной. Но вот как-то, вернувшись с моря, он застал на ступеньках своего дома старика-почтальона.
– Это вам, – сказал почтальон и протянул небольшой сверток, завернутый в голубую бумагу.
Ничего не шевельнулось вдуше усталого человека при виде свертка. Он развернул бумагу, достал из нее книгу недовольно плечами. Кому и зачем понадобилось присылать ему эту старую, с закрученными страницами книгу...
Вдруг из книги к нему на ладонь выпала тоненькая засушенная веточка с прозрачно-голубыми цветками. Человек поднес ее к глазам – и услышал голос матери. Она звала его так же, как в детстве. А он бежал к ней по саду, и со всех сторон ему улыбались цветы...
От воспоминаний на сердце у человека становилось все теплей и теплей. Лицо уже не выглядело таким суровым, глаза подобрели. Он посмотрел на веточку с голубыми цветками и задумчиво сказал:
– Вот эти цветы и есть самые главные. Они не дают забыть родной край, дом, детство.
На следующий день человек поехал к себе на родину. Его родителей уже не было в живых. Дом развалился. Сад зарос сорняками. С трудом он отыскал в заброшенном саду куст голубых цветов, выкопал его и привез его к себе на полуостров. Когда соседи спросили его, что за странные цветы он привез, он ответил им, что эти цветы называются незабудками.
1) в, 2) б, 3) а, 4) б, 6) в, 7)б, 8) а, 9) в, 10) б, 11)а, 12) а
Достатній рівень.
1) Тим, що Тарас був зацікавлений малюванням
2) В) брати-підберезовики 2. «Охопили зором ріку, і їхні лиця ще більше пом*якшали од навколишнього простору…»
Високий рівень.
«Найзаповітніші мрії нашого Тараса».
Мрії Тараса Шевченка про майбутнє України. Ми вже звикли до того, що Тараса Шевченка народна традиція величає Кобзарем. Він і справді був яскравим носієм кобзарського хисту і так само, як ці народні співці, знав страждання, ніс через свою непросту долю палку любов до рідного краю, беріг пам'ять про минулу славу України і не давав забути про неї сучасникам. А тим часом дійсність гнітила поета своєю безпросвітністю. Жахливі картини народних бідувань болем озивалися в його полум'яному серці. Поневолений народ, загнаний панством у ярмо, знесилений важкою працею та закріпачений духовно, зрікся своїх волелюбних прагнень і день за днем тягнув на плечах хрест своєї гіркої долі:" ... повсихали Сади зелені погнили Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли,
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідутьІ діточок своїх ведуть!.."
Шевченко бажав кращої долі для цього окривдженого люду. Він був певний, що його співучий, прекрасний душею народ заслуговує на це. Поетичний талант Шевченка творив і передавав у духовну скарбницю рідного краю світлі мрії про прийдешній день України — такі несхожі на те, що бачив Кобзар навколо себе. Майбутнє рідного краю насамперед уявлялося йому вільним від соціального та національного ярма. У творчій спадщині Шевченка ми знаходимо правдиві картини під'яремного життя українського селянина, але понад ними, мов сонце, що сходить, піднімається священна віра в те, що" ...встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
на волі
Невольничі діти!...(«Стоїть в селі Суботові...») Тоді почнеться для України новий відлік часу. Чим же ознаменується на рідній землі прийдешня доба волі? Шевченкова уява малює ідилічні картини народного життя:"
...зеленіють широкії села,
А у селах у веселих
І люде веселі...(«І виріс я на чужині...»)
Будні краян будуть наповнені працею для свого добробуту. Мир, згода і радість прийдуть у кожну оселю, у кожну родину.
Мріючи про майбутнє України, він бачить її освіченою, розвинутою, рівною серед інших країн. А ще — вірною історичній пам'яті, а отже, і пам'яті тих, хто частку свого серця і своєї праці доклав до того, щоб доля України склалася щасливо.Чи ж так вона склалася? Незалежну Україну — маємо. Потенційні можливості розвитку — також. Залишається працювати над тим, щоб усі мрії Великого Тараса стали Дійсністю.
