Це приналежність до вищого шару дворянства, звичайне для цього кола виховання, навчання, перші кроки у світлі, досвід “одноманітного й строкатої” життя протягом восьми років. Життя “вільного” дворянина, не обтяженого службою, – суєтними, безтурботна, насиченими розвагами й любовними романами, – укладається в один утомливо довгий день. Словом, Онєгін у ранній юності – “забав і розкоші дитя”.
Між іншим, на цьому життєвому відрізку Онєгін – людин по-своєму оригінальний, дотепний, “учений малий”, але все-таки цілком звичайний, що покірно випливає за світської “чинною юрбою”. Єдине, у чому Онєгін “щирий був геній”, що “знав він твердіше всіх наук”, як не без іронії зауважує Автор, була “наука страсті ніжної”, тобто вміння любити не люблячи, імітувати почуття, залишаючись холодним і розважливим. Однак Онєгін цікавий Пушкіну все-таки не як представник розповсюдженого соціально-побутового типу, вся суть якого вичерпується позитивною характеристикою, виданою світською поголоскою: ” N. N. прекрасна людина”. Письменникові було важливо показати цей образ у русі, розвитку, щоб потім кожний читач зробив би цілком звичайний, що покірно випливає за світської “чинною юрбою”. Єдине, у чому Онєгін “щирий був геній”, що “знав він твердіше всіх наук”, як не без іронії зауважує Автор, була “наука страсті ніжної”, тобто вміння любити не люблячи, імітувати почуття, залишаючись холодним і розважливим. Однак Онєгін цікавий Пушкіну все-таки не як представник розповсюдженого соціально-побутового типу, вся суть якого вичерпується позитивною характеристикою, виданою світською поголоскою: ” N. N. прекрасна людина”. Письменникові було важливо показати цей образ у русі, розвитку, щоб потім кожний читач зробив би належні висновки, дав би справедливу оцінку цьому героєві.
Перший розділ – переломний момент у долі головного героя, що зумів відмовитися від стереотипів світського поводження, від шумного, але внутрішньо порожнього “обряду життя”. Тим самим Пушкін показав, як з безликої, але потребуючого безумовного підпорядкування юрби раптом з’явилася яскрава, неабияка особистість, здатна скинути “тягар” світських умовностей, “відстати від суєти”.
Самітництво Онєгіна – його неоголошений конфлікт зі світлом і із суспільством сільських поміщиків – тільки на перший погляд здається “примхою”, викликаної сугубо індивідуальними причинами: нудьгою, “росіянці нудьгою”. Це новий етап життя героя. Пушкіна підкреслює, що цей конфлікт Онєгіна, “онегинская ненаслідувальна чудність” стала своєрідним виразником протесту головного героя проти соціальних і духовних догм, що придушують у людині особистість, що позбавляють його права бути самим собою. А порожнеча душі героя стала наслідком порожнечі й беззмістовності світського життя.
Онєгін шукає нові духовні цінності: у Петербурзі й у селі він ретельно читає, пробує писати вірші. Цей його пошук нових життєвих істин розтягся на довгі роки й залишився незавершеним. Очевидний і внутрішній драматизм цього процесу: Онєгін болісно звільняється від вантажу старих подань про життя й людей, але минуле не відпускає його. Здається, що Онєгін – повноправний хазяїн власного життя.
Але це тільки ілюзія. У Петербурзі й у селі йому однаково нудно – він так і не може перебороти в собі щиросердечну лінь і залежність від “суспільної думки”. Наслідком цього стало те, що кращі задатки його натури були вбиті світським життям. Але героя не можна вважати тільки жертвою суспільства й обставин.
Перемінивши б життя, він прийняв відповідальність за свою долю. Але відмовившись від ледарства й суєти світла, на жаль, не став діячем, а залишився всього лише споглядальником. Пропасна погоня за задоволеннями змінилася відокремленими міркуваннями головного героя.
Для письменників, що приділяли своєю творчістю увага темі “зайвої людини”, характерно “випробовувати” свого героя дружбою, любов’ю, дуеллю, смертю. Не став виключенням і Пушкін. Два випробування, які очікували Онєгіна в селі, – випробування любов’ю й випробування дружбою – показали, що зовнішня воля автоматично не спричиняє звільнення від помилкових забобонів і думок.
Объяснение:
Бирюк» – рассказ И. С. Тургенева, который вошел в цикл «Записки охотника». Герой этих рассказов и повествователь Петр Петрович ездил по России и собирал интересные истории о жизни крестьян из разных губерний. На этот раз он оказался в лесу, который охранялся мужчиной по прозвищу Бирюк. Там он с ним и познакомился. Все в округе знали лесника и побаивались, потому что он был силен и ловок как бес. У него и вязанки хвороста из леса невозможно было украсть. Мужики хотели его сжить, но не получалось. На самом деле Бирюка звали Фома Кузьмич. Такое прозвище он получил из-за своей угрюмости и отшельнического образа жизни.
Бирюк жил на опушке леса в бедной избенке. Было у него двое детей, оставленных матерью. Он исправно выполнял свою работу, чтобы заработать на кусок хлеба, чужого никогда не брал, хоть и мог, оттого воришек не уважал. Он считал, что бедность – это еще не повод воровать и был по-своему прав. Однако жизнь часто ставила его перед сложным выбором: устоявшиеся годами принципы или жалость и сострадание к голодающим людям. Так и на этот раз, выйдя провожать Петра Петровича, он услышал, как кто-то в лесу рубил дерево. Вором оказался исхудалый мужик с морщинистым лицом, который клялся, что детей кормить нечем. Даже Петр Петрович мужика. Он готов был заплатить за это дерево, лишь бы Бирюк отпустил вора. Но тот стоял на своем, дескать, бедность не должна заставлять крестьянина воровать. В конце рассказа он все-таки отпустил нарушителя, но советовал впредь не попадаться.
По сути, Бирюк – это сильный человек, цельная личность, но трагичная. Казалось бы, он свободен решать, как ему поступать, у него свои взгляды на жизнь, которым хотелось бы следовать. Однако главный герой – раб положения. Большая часть крестьян в середине XIX века относились к воровству как к чему-то обыденному, привычному. Даже, поймав нескольких воришек и наказав их, Бирюк не мог искоренить эту дурную привычку в окружающем его обществе. Он и сам жил в глубокой бедности в избе из одной низкой комнатки, без полатей и перегородок. Ел только хлеб, даже чая не имел, чтобы угостить Петра Петровича. Однако никогда он себе не позволял брать больше дозволенного и пытался отучить от этого и других крестьян. Он понимал, что если каждый будет воровать, станет только хуже. На мой взгляд, на долю этого персонажа выпала тяжелая судьба. Он вынужден всю жизнь колебаться между своими принципами и жалостью