Объяснение:
Пан Журден — міщанин, він прагне стати шляхетним дворянином. Для цього він і вчиться, наймає учителів музики, танців, філософії, фехтування. У тому, що людина хоче здобути освіту, немає нічого поганого. Коли ми читаємо сцени навчання Журдена, бачимо, що герой «нічогісінько не тямить», але з іншого боку, Журден хоче вчитися, навіть шкодує, що його батьки не дали йому справжньої освіти. Журден «…з радістю б дозволив відшмагати себе отут при всіх.., аби тільки знати все те, чого вчать у школі».
Відповідь:
ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ ДЖОРДЖА БЕРНАРДА ШОУ
Літературну творчість Дж. Б. Шоу розпочинав як романіст. У 1879—1883 рр. він написав романи «Незрілість», «Нерозумний шлюб», «Кохання артистів», «Професія Кешеля Байрона» і «Соціаліст-одинак», у яких захоплено опоетизував людину праці, засудив експлуатацію, проголосив близькі до соціалістичних ідеї. Щоправда, успіху вони не мали, а літературознавцям цікаві блискуче побудованими діалогами, яскраво вираженим нахилом до діалогізованої форми оповіді, в чому вгадувався майбутній драматург. У 80-х роках Дж. Б. Шоу бере активну участь у діяльності реформістського Фабіанського товариства, яке виступало за перехід до соціалізму шляхом поступових реформ. Свою назву воно отримало за ім’ям римського полководця Фабія Кунктатора, який уславився тактикою вичікування й ухилення від рішучих зіткнень із супротивником. На зібраннях фабіанців дискутували про боротьбу із соціальною несправедливістю.
Творчий шлях Шоу-драматурга розпочався в 90-ті роки ХІХ ст., у період домінування в театрах Європи п’єс переважно розважального характеру — т. зв. «добре зроблених мелодрам». Особливо популярна така драматургія була у Франції (Скриба, Сарду, Ож’є). В Англії здебільшого ставили п’єси зарубіжних драматургів.
Боротьбу за нову драму Дж. Б. Шоу розпочав як теоретик — із пропаганди творчості Г. Ібсена. Саме на той час припадають перші постановки на англійській сцені його п’єс: в 1889 р. — «Лялькового дому», в 1891 р. — «Привидів». Відгуком на ці події, своєрідним художнім маніфестом новітньої драми, стала його праця «Квінтесенція ібсенізму» (1891), в якій Дж. Б. Шоу формулює думки, що згодом утворюватимуть концептуальне ядро його драматургії. Для нього Г. Ібсен — не лише новатор драми, а й творець нових суспільно-етичних принципів. «Ібсен задовольняє потреби, не вгамовані Шекспіром. Він показує нам не тільки нас самих, але нас самих у наших власних обставинах. Те, що трапляється з його героями, трапляється і з нами». У «Квінтесенції ібсенізму» Дж. Б. Шоу намітив контури образу свого позитивного героя — людини гострого розуму, яка реалістично дивиться на світ, тверезо оцінює дійсність, керується у вчинках не романтичними ілюзіями, а вимогами розуму. Він протиставляє «реаліста» і «романтика», людину справи і словоблудну людину, розвінчує несправжні ідеали. Такі типи героїв — у багатьох його п’єсах.
Новаторство Ібсена-драматурга він убачав у наснаженні його п’єс раціональними, сповненими тонким підтекстом дискусіями, які в найрізноманітніших формах стали головним осердям і п’єс Шоу.
Драматургія Дж. Б. Шоу гостра, проблемна, дійові особи завжди є носіями певних поглядів, у зіткненні яких автор виражає своє бачення світу. «Я пишу п’єси з певним наміром прищепити народу власні переконання… Іншого поштовху до написання п’єс у мене немає. Вся велика література є журналістикою… Нехай інші культивують те, що називають журналістикою», — зізнавався він в одній із своїх статей. Побудована на почуттях і пристрастях драма, на його думку, віджила своє: «Нормальна драма повинна мати інтелектуальний характер: проблема — нормальний матеріал для драми». Він мріяв про інтелектуальний театр, у якому б актори і глядачі аналітично осмислювали дійсність, вилущували сутність явища і суспільної проблеми, а не сприймали гарну обгортку за справжнє значення факту.
Дж. Б. Шоу рішуче заперечував розважальне мистецтво як комерційну індустрію. Тому й обурився, коли один із критиків назвав його майстром тонкої інтелектуальної розваги. Драматург був переконаний, що театр не може приносити насолоду, він має викликати почуття, далекі від насолоди, які збуджують страх і навіть жах. Призначення його — навертати людей до гуманістичного світовідчуття, викликати страждання. Як автор Шоу вважав, що досягає свого ігаючи, як п’єса «звихрює» думку глядачів, змушує їх сперечатись. Нерідко вони опонували авторові, висловлювали своє бачення розвитку подій, на певний час стаючи співавторами його п’єс. Тому багато творів драматурга мають відкриті фінали. У них він не дає остаточного розв’язання порушених проблем: читачі та глядачі самі мають знайти відповіді на них. Дж. Б. Шоу вміло тримав їх у напрузі впродовж п’єси, змушував стежити за розвитком авторської думки. Передумовою цього було порушення важливих суспільних питань. Не було жодної події або явища в житті Ірландії, Англії, Європи, всього світу, на які б Шоу не відгукнувся як драматург чи публіцист. «…Людина, що пише про себе і про свій час, — стверджував він, — це одночасно й людина, яка пише про всі епохи і всі народи».
Пояснення:
