Повість розповідає читачеві про боротьбу українського народу з польською шляхтою. Широке, епічне зображення цієї боротьби визначило патріотичний пафос повісті.
Головний герой повісті Тарас Бульба не умовно-богатирський образ — він наділений конкретними історичними рисами. Гоголь правдиво малює образ козака тієї суворої епохи. Лише в рідкісні проміжки затишшя Тарас повертається до мирного сімейного життя; решту часу він — воїн, віддає себе служінню вітчизні.
Тарасу не властиві коливання, він завжди знає свою мету; свій борг він бачить в бездоганному служінні батьківщині, звідси витоки його безстрашності і мужності.
«Груба прямота вдачі» Тараса Бульби протиставлена зніженості польської шляхти і тим представникам козацтва, які переймали її звички. Вірність батьківщині, кохання до неї для Тараса вище кровного споріднення і особистої прихильності. Тим страшніше трагедія, яка торкнулася його родини.
Було у полковника Бульби два сини, старший — Остап і молодший — Андрій. Остапа Гоголь поряд з іншими козаками наділяє богатирськими рисами. В Остапі ми бачимо продовжувача батьківської справи, Тарас ним пишається. Для Остапа, як і для інших козаків, немає нічого дорожче вітчизни, і для неї він готовий разом з усіма перенести найстрашніші муки і смерть. У сцені страти Остап, що піддається нелюдським тортурам, не втрачає мужності, знаючи, що його загибель не марна. А ось Андрій — людина більш тонка, він вміє цінувати красу в навколишньому житті.
Закохався козак в молоду польську панночку і перейшов на сторону ворогів, зрадивши і батьківщину, і батька, і товаришів своїх. Бульба сам стратив свого сина, який зрадив батьківщині і народу. Андрій ставши на шлях зради, «пропав для всього козацького лицарства», не став молодий козак захисником рідної землі, а разом з ворогами став вбивати своїх колишніх друзів і товаришів.
Образи двох братів — це два можливих людських життєвих шляхи. Це або безсмертя в ім’я народного щастя, або безславна смерть зрадника, ім’я якого нащадками якщо й буде згадуватися, то з ненавистю і ганьбою
Культ книги в Древней Руси К книге, чтению, грамоте наши далекие предки относились с особым уважением. Существовал особый культ книги. Книгу бережно хранили, лелеяли, относились к ней как к святыне. А чтение, особенно вслух, для других, для неграмотных, считалось «богоблаженным» делом. О грамотном, начитанном человеке с почтением говорили: «Он горазд (или хитр) говорить книгами». Это была едва ли не высшая похвала. Грамотный человек был среди других самым «честным» (т. е. авторитетным, чтимым). Во время пожаров русские люди в первую очередь выносили из горящих домов книги и укрывали в безопасные места. Так, русские летописцы рассказывают, что 1382 г. при приближении Тохтамыша жители Москвы прежде го прятали книги, заполнив ими до отказа каменные церкви в надежде, что там они не погибнут от пожаров. Такое количество книг могло накопиться только при многовековой и широко распространенной переводческой деятельности, интенсивном книгописании и при наличии большого количества читателей. Книги передавались как сокровища из поколения в поколение, упоминались в завещаниях, дарились в день совершеннолетия, на свадьбе и т. п.
Самые древние русские рукописные книги, дошедшие до нас, датированы началом XI века. Хотя ученые полагают, что такие книги могли появиться на Руси уже в IX в. вслед за изобретением славянской письменности. По приблизительным оценкам Н. К. Никольского, посвятившего свою жизнь составлению картотеки древнерусских письменных изданий, число рукописных книг XI – XVIII в. в. в наших хранилищах составляет от 80 до 100 тыс. По мнению же академика Д. С. Лихачева этот подсчет более чем скромен. Древнерусская книжность поистине огромна, и сегодня о ней говорят, как об отдельной ветви древнерусского искусства. "...Книги наставляют и научают нас пути покаяния, ибо мудрость обретаем и воздержание в словах книжных. Это – реки, наполняющие вселенную, это – источник мудрости, в книгах ведь неизмеримая глубина; ими мы в печали утешаемся, они – узда воздержания". Эти замечательные слова о книгах из "Повести временных лет" летописца Нестора. Написанные почти тысячу лет назад, они свидетельствуют о том, что уже тогда мудрые люди понимали значение и ценность одного из величайших изобретений человечества. Изготовление древних рукописных книг было делом дорогим и трудоемким. Материалом для них служил пергамен – кожа особой выделки. Лучший пергамен получался из мягкой, тонкой кожи ягнят, и телят. Ее очищали от шерсти и тщательно промывали. Затем натягивали на барабаны, посыпали мелом и чистили пемзой. После просушки на воздухе с кожи срезали неровности и вновь шлифовали пемзой. Выделанную кожу разрезали на прямоугольные куски и сшивали в тетради по восемь листов. Примечательно, что этот древний порядок брошюровки сохранился по сей день. Сшитые тетради собирали в книгу. В зависимости от формата и количества листов, на одну книгу требовалось от 10 до 30 шкур животных – целое стадо! По свидетельству одного из писцов, работавшего на рубеже XIV-XV вв. , за кожу для книги было уплачено три рубля. В то время на эти деньги можно было купить три лошади. Поскольку книга стоила так дорого, ее берегли. Для защиты от механических повреждений делали переплет из двух досок, обтянутых кожей и имевших застежку на боковом срезе. Доска не украшала книгу, поэтому поверх нее надевали оклад – своего рода металлическую "суперобложку".
Повість розповідає читачеві про боротьбу українського народу з польською шляхтою. Широке, епічне зображення цієї боротьби визначило патріотичний пафос повісті.
Головний герой повісті Тарас Бульба не умовно-богатирський образ — він наділений конкретними історичними рисами. Гоголь правдиво малює образ козака тієї суворої епохи. Лише в рідкісні проміжки затишшя Тарас повертається до мирного сімейного життя; решту часу він — воїн, віддає себе служінню вітчизні.
Тарасу не властиві коливання, він завжди знає свою мету; свій борг він бачить в бездоганному служінні батьківщині, звідси витоки його безстрашності і мужності.
«Груба прямота вдачі» Тараса Бульби протиставлена зніженості польської шляхти і тим представникам козацтва, які переймали її звички. Вірність батьківщині, кохання до неї для Тараса вище кровного споріднення і особистої прихильності. Тим страшніше трагедія, яка торкнулася його родини.
Було у полковника Бульби два сини, старший — Остап і молодший — Андрій. Остапа Гоголь поряд з іншими козаками наділяє богатирськими рисами. В Остапі ми бачимо продовжувача батьківської справи, Тарас ним пишається. Для Остапа, як і для інших козаків, немає нічого дорожче вітчизни, і для неї він готовий разом з усіма перенести найстрашніші муки і смерть. У сцені страти Остап, що піддається нелюдським тортурам, не втрачає мужності, знаючи, що його загибель не марна. А ось Андрій — людина більш тонка, він вміє цінувати красу в навколишньому житті.
Закохався козак в молоду польську панночку і перейшов на сторону ворогів, зрадивши і батьківщину, і батька, і товаришів своїх. Бульба сам стратив свого сина, який зрадив батьківщині і народу. Андрій ставши на шлях зради, «пропав для всього козацького лицарства», не став молодий козак захисником рідної землі, а разом з ворогами став вбивати своїх колишніх друзів і товаришів.
Образи двох братів — це два можливих людських життєвих шляхи. Це або безсмертя в ім’я народного щастя, або безславна смерть зрадника, ім’я якого нащадками якщо й буде згадуватися, то з ненавистю і ганьбою