1.В конце концов, Петр стыдится своего проигрыша и обещает Савельичу больше не играть на деньги. Впереди их ждёт длинная дорога, и слуга прощает барина. Но из-за неблагоразумия Петруши они опять попадают в беду – надвигающийся буран не смутил молодца и он приказал ямщику не возвращаться. В итоге они сбились с пути и чуть не замерзли. На удачу им повстречался незнакомец, который заблудившимся путникам выйти к постоялому двору.
Гринёв вспоминает, как тогда ему, уставшему с дороги, приснился в кибитке сон, названный им пророческим: он видит свой дом и мать, которая говорит, что отец при смерти. Затем он видит незнакомого мужика с бородой в кровати отца, а мать говорит, что он её названный муж. Незнакомец хочет дать «отцовское» благословение, но Петр отказывается и тогда мужик берется за топор, и вокруг появляются трупы. Петра он не трогает.
Они подъезжают к постоялому двору, напоминающему воровское пристанище. Незнакомец, замерзший в стужу в одном армяке, просит у Петруши вина, и тот угощает его. Между мужиком и хозяином дома состоялся странный разговор на воровском языке. Петр не понимает смысла, но всё услышанное кажется ему очень странным. Уезжая из ночлежки, Петр к очередному недовольству Савельича отблагодарил провожатого ему заячий тулупчик. На что незнакомец раскланялся, сказав, что век не забудет такой милости.
2.-
3.Хлестаков Иван Александрович. «…молодой человек лет 23-х, тоненький, худенький; несколько приглуповат и, как говорят, без царя в голове… Он не в состоянии остановить постоянного внимания на какой-нибудь мысли». Х. направляется из Петербурга, где служит переписчиком бумаг, в Саратовскую губернию к отцу.
У дитинстві я боявся німих, чомусь думав, що вони- лихі люди, ще й тепер, коли бачу німих, мимоволі ловлю себе на тих дитячих враженнях і це не дивно – є щось загадкове в їхній жвавій мові, зрозумілій тільки їм самим. Погляди на них – теж якісь особливі, гострі, іноді навіть жорсткуваті, і це мабуть добре- людям, позбавленим мови, потрібні промовисті очі . З одним німим я познайомив себе з цим випадково. У нього також були якісь особливі, незвичайно меткі, проникливі очі, по них власне я і здогадався, що він німий. Бо якби людина не ховала свої вади, а всi ix не сховати. Я чув, що німi мають великий хист до всякого ремесла. Але цього я застав не за легким хлібом. Він стояв по коліно у воді і добував торф. Інші , раз по разу, виходили із води на лугову травичку, влаштовували собі довгі перекури, а він копав і копав. У нього не було свого співрозмовника, він мабуть вважав за краще не заважати іншим погомоніти. Помітивши, що я ним цікавлюся, німий змахнув сильно рукавом роби піт з чола, допитливо зиркнув на мене своїми блідуватими очима і знову віддався роботі. Я хотів було поговорити з ним, але бригадир запобіг моєму намірові . -Не заважайте йому, нехай працює - то німий. Скоро за балачкою ми зовсім забули про нього . Коли розмова закінчилася і люди знову стали до роботи, німий зацікавився – хто я і за чим прибув? Не знаю, як пояснили йому, але довідавшись, що я з редакції місцевої газети, він немовби просіяв. Повернувся я з того відрядження, як кажуть газетарі, з повним блокнотом фактів на всі випадки життя. Цілий тиждень я міг писати про все, але редактор не дивувався з моєї запасливості і Виписавшись – я знов подався у відрядження і цілком випадково знову потрапив до своїх “торфяних ” героїв, хоч не мав ніякого наміру вдруге писати про них. Але мої герої не знали звичок мого редактора, який ревниво оберігав газету від усяких повторень. Вони зустріли мене ще привітніше, ніж вперше. Бригадир довго тиснув руку, а його сподвижники вдячно похитували головами- читали мов, читали. І тільки одна людина не підійшла до мене і навіть не привіталася зі мною. Це був він – німий. Його сильно пропітніла роба то набухала від вітру, то знову липла до широкої спини, на чоло спадала вибілена сонцем чуприна, але він не розгинався і не підбирав її. Він копав і копав, не звертаючи нінайменьшої уваги на мене. Я довго не міг здогадатися, чому він так поводиться, аж поки врешті не збагнув тому причину. Адже, я написав про всіх, і забув сказати добре слово про нього- може найскромнішого і найзавзятішого у бригаді. І мабуть це не вперше, мабуть йому вже не раз доводилось бути жертвою несправедливості. Хоч я і не збирався більше писати про торфорозробників, але після цього захотілось таки написати, не міг не написати. І я – написав. Це про німого торфозробника
Гринёв вспоминает, как тогда ему, уставшему с дороги, приснился в кибитке сон, названный им пророческим: он видит свой дом и мать, которая говорит, что отец при смерти. Затем он видит незнакомого мужика с бородой в кровати отца, а мать говорит, что он её названный муж. Незнакомец хочет дать «отцовское» благословение, но Петр отказывается и тогда мужик берется за топор, и вокруг появляются трупы. Петра он не трогает.
Они подъезжают к постоялому двору, напоминающему воровское пристанище. Незнакомец, замерзший в стужу в одном армяке, просит у Петруши вина, и тот угощает его. Между мужиком и хозяином дома состоялся странный разговор на воровском языке. Петр не понимает смысла, но всё услышанное кажется ему очень странным. Уезжая из ночлежки, Петр к очередному недовольству Савельича отблагодарил провожатого ему заячий тулупчик. На что незнакомец раскланялся, сказав, что век не забудет такой милости.
2.-
3.Хлестаков Иван Александрович. «…молодой человек лет 23-х, тоненький, худенький; несколько приглуповат и, как говорят, без царя в голове… Он не в состоянии остановить постоянного внимания на какой-нибудь мысли». Х. направляется из Петербурга, где служит переписчиком бумаг, в Саратовскую губернию к отцу.