Капитон Климов, «пьяница горький», был башмачником у старенькой барыни. Тургенев пишет: «Климов почитал себя существом обиженным и неоцененным по достоинству, человеком образованным и столичным, которому не в Москве бы жить, без дела, в каком-то захолустье, и если пил, как он сам выражался с расстановкой и стуча себя в грудь, то пил уж конкретно с горя». Когда Гаврила гласил ему, что он только хлеб даром ест, Капитон обиженно отвечал: «В этом случае, Гаврила Андреич, один мне арбитр: сам Господь Бог — и больше никого. Тот один знает, каковой я человек на сем свете сущность и точно ли даром хлеб ем». Он заявляет, что он, «однако, человек, а не какой-либо, по правде, жалкий горшок». Он именует себя горемыкой. В женитьбе Капитон лицезреет одно себе наслаждение и не ощущает собственной ответственности за Татьяну. Через год после свадьбы Капитон совершенно спился и был вкупе с супругой выслан барыней в деревню.
Гаврила — главный дворецкий барыни, человек, «которому, судя по одним его желтоватым глазкам и утиному носу, сама судьба, казалось, обусловила быть начальствующим лицом». В общении с барыней он повсевременно гласит на «с»: женить-с, можно-с, хорошо-с, конечно-с, угодно-с. Когда Гаврила говорит с Капитоном и другими слугами, то он не употребляет «с». Он готов делать все желания барыни, унижается перед ней и в угоду ей унижает других людей, а сам совместно со старшей компаньонкой Любовью Любимовной крадет у барыни чай, сахар и прочую бакалею.
Татьяна, юная дама 20 восьми лет, состояла у барыни прачкой. Ей поручали стирать только тонкое белье. У нее не было никакой родни, не считая дядей, которые жили в деревне, и ее все унижали и заваливали работой. Тургенев пишет: «Нрава она была очень смирного, либо, лучше сказать, забитого, к самой для себя она ощущала полное равнодушие, других страшилась смертельно; задумывалась только о том, вроде бы работу к сроку кончить, никогда ни с кем не гласила и трепетала при одном имени барыни».
Мы читали отрывок из поэмы Некрасова «Мороз, Красноватый нос», посвященный российской даме. По воззрению Некрасова, дама по-настоящему красива тогда, когда ее краса соединяется с чувством гордости и самоуважения. Татьяну с юношества заставляли работать за двоих, у нее не было гордости, не было убежденности внутри себя, и потому краса скоро с нее «соскочила».
Герасим был немой от рождения, но он не был безответным, у него было чувство собственного плюсы. Татьяна была безответная, она никогда ни с кем не гласила, другими словами была нема как личность. Герасим желал кому-то кого-либо защищать, и увидел, что Татьяна нуждается в защите. Он дарил ей подарки и защищал от насмешек дворни.
Замуж она вышла по приказу барыни, которая не интересовалась, любит ли Татьяна Капитона. Дворецкий принудил Татьяну изобразить опьяненную. Герасим опьяненных не обожал и толкнул Татьяну прямо к Капитону. Через год после женитьбы Капитон спился, и его вкупе с супругой выслали в деревню. Татьяна на прощание поцеловалась по-христиански с Герасимом. Это был единственный человек в ее жизни, который жалел ее и хлопотал о ней.
кажуть, шедеври світової літератури близькі і зрозумілі кожному читачеві, незалежно від віку, статі чи національності. безумовно, це правда. але, читаючи твори омара хайяма, гафіза, рудакі я зі здивуванням відзначив, що навіть європейська література зрозуміліша нам, ніж твори азійських авторів. тут дається взнаки абсолютно інакший спосіб світосприйняття, інакше ставлення до світу, до життя…
рубаї омара хайяма — це лаконічні поетичні твори, які у сукупності своїй створюють гармонійну та цілісну картину світобачення митця. аби краще зрозуміти рубаї, я прочитав кілька джерел, присвячених культурі часів омара хайяма. і тоді я дізнався, що його творчість не є такою, здавалося б, однозначною, як нам може здатися на перший погляд. існує гіпотеза, що у своїх поезіях автор «зашифровує» особливу філософію суфіїв. суфізм — це така собі напіврелігія, наполегливе філософське вчення. за твердженням деяких істориків та літературознавців омар хайям сповідував суфізм, а образи , троянди у його творах — позначення особливої енергії, якою сповнюється віруюча людина, людина, бога. дізнавшись про цю версію, я зовсім по-новому подивився на рубаї… напевно, не знайомий із суфійською філософією читач не зрозуміє зміст, вкладений у ці віршовані рядки, але серед творів омара хайямі багато таких, що зображують його ставлення до життя, до людини без глибинних алегорій, вони справді зрозумілі і цікаві будь-якому читачеві.
читаючи рубаї, я відзначив особливе ставлення автора до життя. відомий постулат про те, що треба жити сьогоденням, звучить у віршах омара хайяма різним мотивом:
твій ворог — небеса коловоротні.
без друзів ти, всі дні твої самотні.
будь сам собою, не гадай про завтра,
в минуле не дивись, живи сьогодні!
східним завжди було притаманне особливе ставлення до смерті, інший світ вони сприймали зовсім не так, як європейці чи слов’яни. для героя омара хайяма смерть — це перехід у стан спокою та гармонії, припинення земної суєти, кінець несправедливості та страждання: «не з тих я, хто тремтить, коли в могилу гляне. той світ надійніший за це життя обманне». але і таке ставлення в жодному разі не призводить до байдужості до земного життя, навпаки: несправедливість світу хвилює ліричного героя:
«якби мені до рук — скрипки долі,
я розписав би їх по власній волі!
із світу вигнав би всі смутки, болі…»
образність віршів омара хайяма теж трохи незвичайна для нас, метафори незвичні, але настільки оригінальні, що я мимохіть зупинявся і перечитував кілька разів ці вишукані порівняння. автор називає свою кохану небесною царицею; окремі метафори по-справжньому вражають нас своєю красою: «душа — напій в прозорій чарі тіла»;
«…в ступі неба нас потовчено до тла»…
стільки часу минуло з моменту створення поезій омара хайяма, але закладений у них повчальний зміст «не застарів» анітрохи. ліричний герой цих творів вчить нас жити сьогоденням, цінувати радощі повсякденного життя, захоплюватись красою людських почуттів:
любов — це сонечко, що всесвіт огріває,
любов — чудесний птах, що в квітнику співає.
напевно, більшість погодиться, що твори омара хайяма нам , такою собі літературною екзотикою. особливий світогляд, незвичайні стилістичні фігури, навіть жанрова форма — особлива. але, якщо вміти читати уважно, сприймаючи думку та почуття автора такими, якими він вкладав їх у кожне своє слово, важко не: закохатися у поезію омара хайяма, де поверхова поважність і своєрідне епікурейство переплітаються з глибокою філософією, «риси і образи — із повчальним змістом, а деякі рядки по-справжньому непідвладні часові через свою глибину та мудрість, закладену в них:
хай кожна мить, що в вічність промайне,
тебе вщасливлює, бо головне,
що нам дається тут, — життя: пильнуй же!
як ти захочеш, так воно й мине.