Холмс, Я знаю, что Вы не прочитаете этого письма, мертвые не читают письма, но я всё равно решила его написать. Очень сентиментальное решение. Решение идиотки? Вы бы наверное так сказали. У меня такое ощущение, что я собралась покаяться. Мой старший брат был бы счастлив, он, кстати, священник в Ватикане, но к нему на исповедь я не пойду никогда: это опасно для жизни. Он считает меня ведьмой, а они кажется не отказались от мысли сжигать подобных мне на костре. Джордж - один из юристов папы. Слуги дьявола на службе у слуги божьего. Парадокс.
Я прочла все газеты, все интернет-публикации, я даже нашла человека, который взломал компьютер вашего брата и психолога Доктора Ватсона. Я надеялась, что Вы что-то придумали. Что-то сделали. Вы ведь такой умный. Я даже поставила свечку в храме и молила всевышнего о том, чтобы он Вам выжить. Это ужасно, я стала напоминать себе среднестатистическую англичанку.
Шерлок Холмс, я буду скучать по Вам. По Вашей дурацкой шляпе, по тому как она мне нравилась. По Вашим острым скулам, которые доктор так боялся испортить. По Вашим прекрасным глазам: наркотики их явно испортили. Я больше не буду так делать. Мне понравилось с Вами играть, это было очень интересно и очень мило. Вы были забавной игрушкой и очень интересным соперником. Могу сказать, что со мной давно такого не было, чтобы я сожалела о завершившейся партии, которую нельзя будет никогда продолжить. Этот факт сильно меня печалит.
Я буду скучать по Вам, и буду осторожнее, как и обещала. Хотя, для меня это будет очень трудно: я не привыкла сидеть на одном месте; но я попробую что-то придумать. Представляете меня сидящей у домашнего очага и готовящей ужин? Без яда. Картинка близка к фантастике.
Я жалею, что позволила Вам уйти, в конце концов, от меня не уходил еще не один мужчина, кроме вас. Это было глупо, я понимаю, что посади я вас на короткий поводок, Вы бы стали несчастным и, наверное, наложили бы на себя руки. Но я бы хотела этого. Хотела чтобы Вы умерли по какой-то причине.
Шерлок Холмс, я Вас ненавижу, Вы выиграли и не дали отыграться. Это просто бесчестно. Господи, я же люблю тебя.
Ця думка повторюється у найрізноманітніших варіаціях, сентенціях, біблійних тезах, але найлаконічніше вона передана в формулі: «Щастие твоє, и мир твой, и рай твой, и Бог твой внутрь тебе єсть». Досягти щастя — означає прислухатися до свого внутрішнього голосу, вислухати себе, тобто сповна увійти «в храм свій», жити в гармонії з природою, з Богом, бо тільки це приносить щастя, це передбачено тобі «блаженною натурою».
Все, що потрібно людині, сили, які тримають її на світі, протистоять злу, вона має в собі від природи. Треба лише все те пізнати, відкрити в собі й використати на благо.
Основою щастя, як вважав Сковорода, є «сродна праця», тобто та, до якої людина має природний нахил і здібності. Представляючи світогляд українців як трудового хліборобського роду, він, природно, почерпнув з народної мудрості здоровий погляд на працю як джерело життя. Від народу перейняв він і думку про те, що виховання мусить здійснюватися за принципом «вродженості», доречності для тої чи іншої людини.
Адже ж маємо у скарбниці народної мудрості безліч висловів, у яких передається багатовіковий досвід і погляди на працю та виховання: «Знай щвець своє шевство, а в кравецтво не мішайся», «Вовка в плуг, а він у луг», «Сісти на свого коня». У народній фразеології немає дошкульніших оцінок, ніж на адресу тих, хто займається не своїм, хто приміряє на себе чужий кожух: «як корові сідло», «як зайцеві бубон», «як свині налитники» тощо.
Це здоровий народний сміх послужив джерелом висміювання, осуду та оцінки відповідних людських вад і в байках Г.Сковороди. Окремі з названих прислів’їв він використав або як висхідну тезу для розгортання сюжету байки, або ж як сентенцію в моралі. Проте усе, запозичене як з народної скарбниці, так і з світового літературного досвіду (байок Езопа, Лафонтена), зазнавало у творчості Сковороди змін, переплавлялося в горнилі його непересічного таланту.
«Сродна праця» приносить щастя, додає сил, «потрібне робить неважким, важке — непотрібним», бо ж з людиною Бог. Під покровом «блаженної натури» людині небагато треба докласти зусиль для щастя. Слід лише пізнати себе, а пізнавши, бути діяльною, бо «сродность трудолюбієм утверждається». До того ж неварто потерпати, що Бог одному дав мале, а другому — велике, бо «без сродности все ничто».
Вчення Г.Сковороди про шляхи досягнення людиною щастя, хоч і приваблювало своєю мудрістю, було утопічним. Адже йшлося в ньому про природну, а не про суспільну людину. Людина ж поза громадою, поза суспільством, яке часто диктує свої умови, — немислима. Однак учення Сковороди спонукає до роздумів: чи варте чогось те суспільство, яке не цінує в людині вроджених здібностей, не дає їй змоги розкрити себе, реалізувати їх сповна?