М
Молодежь
К
Компьютеры-и-электроника
Д
Дом-и-сад
С
Стиль-и-уход-за-собой
П
Праздники-и-традиции
Т
Транспорт
П
Путешествия
С
Семейная-жизнь
Ф
Философия-и-религия
Б
Без категории
М
Мир-работы
Х
Хобби-и-рукоделие
И
Искусство-и-развлечения
В
Взаимоотношения
З
Здоровье
К
Кулинария-и-гостеприимство
Ф
Финансы-и-бизнес
П
Питомцы-и-животные
О
Образование
О
Образование-и-коммуникации
Про228ooo
Про228ooo
28.12.2020 23:34 •  Литература

Написать биографию в.п.катаева. чтоб было немного но интересно и понятно

👇
Ответ:
Yarik176
Yarik176
28.12.2020
Дед Валентина Катаева по отцу — Василий Алексеевич Катаев (род. 1819) — сын священника. Обучался в Вятской духовной семинарии, затем окончил Московскую духовную академию. С 1846 года работал инспектором вГлазовском духовном училище, был протоиереем Ижевского оружейного завода. В июне 1861 года был переведён в Вятский кафедральный собор[1].Отец Пётр Васильевич Катаев (ум. 1921) — преподаватель епархиального училища в Одессе. Мать Евгения Ивановна Бачей — дочь генерала Ивана Елисеевича Бачея, из полтавской мелкопоместной дворянской семьи. Впоследствии Катаев дал имя своего отца и фамилию своей матери главному, во многом автобиографическому герою повести «Белеет парус одинокий» Пете Бачею.Евгений Петров — младший брат Валентина КатаеваМать, отец, бабушка и дядя Валентина Катаева похоронены на 2-м Христианском кладбище Одессы[2].Младший брат Валентина Катаева — писатель Евгений Петров(1902—1942; назван в честь матери[3]; фамилию-псевдоним взял по имени отца).Вторым браком Катаев был женат на Эстер Давыдовне Катаевой(урождённой Бреннер, 1913—2009). «Это был изумительный брак»[4], — сказала о нём близкая знакомая семьи Катаевых Дарья Донцова. В этом браке было двое детей — Евгения Валентиновна Катаева (названа в честь бабушки, матери Валентина Катаева[3], род. 1936) и детский писатель и мемуарист Павел Валентинович Катаев (род. 1938).Зять Катаева (второй муж Евгении Катаевой) — еврейский советский поэт, редактор и общественный деятель А. А. Вергелис (1918—1999).Племянники Катаева (сыновья Е. П. Петрова) — кинооператор П. Е. Катаев (1930—1986) и композитор И. Е. Катаев (1939—2009).Внучка Катаева (дочь Евгении Катаевой от первого брака) — Валентина Эдуардовна Рой, журналистка (псевдоним — Тина Катаева).Биография[править | править исходный текст]В. П. Катаев родился 16 (28 января) 1897 года в Одессе.Одесса[править | править исходный текст]Одесса. Гостиница «Лондонская», в которой любил останавливаться Валентин КатаевПрожив 64 года своей жизни в Москве и Переделкине, по манерам и речи Катаев до конца жизни оставался одесситом. Русскую и украинскую литературу он узнавал с голоса родителей во время домашних чтений; на улице слышал идиш и городской мещанский жаргон, в котором были замешаны греческие, румынские и цыганские слова.«Отрывистую речь с небольшим южным акцентом»[5] в нём ещё в 1918 году замечалаВера Бунина. Бравший у него интервью в 1982 году (в конце жизни) одесский журналист высказался ещё определённее: «…У него был неистребимый одесский акцент»[6].Язык Одессы в значительной степени стал литературным языком Катаева, а сама Одесса стала не просто фоном для многих произведений Валентина Катаева, но их полноправным героем.
4,5(89 оценок)
Открыть все ответы
Ответ:
kfkkffkdkd
kfkkffkdkd
28.12.2020

був вечір. звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.

однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. в одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:

— гарний набуток! я ж вам казав — надя дасть пляшечку. мене тато завжди до наді посилає, коли хоче промочити горло.

один із супутників "бувалого" хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має ані найменшого відношення до тих двох.

врешті вони ввернули у якусь напівтемну браму. пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.

хлопець у хутряній шапці відмовився пити:

— ні-ні, я не хочу.

— боїшся — мама битиме? чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.

— що ти! розумієш, я…

— тихо! — раптом шикнув третій. — хтось іде!

двоє кинулись тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.

третій, високий, спіткнувся об ящик…

у дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. учнівського квитка хлопець при собі не мав.

немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:

— і що ж, хлопче, було дуже весело? отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника, — дуже весело? і компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? втекли, а тебе покинули… нічого не скажеш — вірні друзі.

хлопець мовчав. знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.

— а знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству… що? кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? ну, гаразд. іди, йди, йди…

хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов, не прощаючись.

сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув.

4,8(51 оценок)
Ответ:
averina1
averina1
28.12.2020

був вечір. звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.

однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. в одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:

— гарний набуток! я ж вам казав — надя дасть пляшечку. мене тато завжди до наді посилає, коли хоче промочити горло.

один із супутників "бувалого" хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має ані найменшого відношення до тих двох.

врешті вони ввернули у якусь напівтемну браму. пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.

хлопець у хутряній шапці відмовився пити:

— ні-ні, я не хочу.

— боїшся — мама битиме? чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.

— що ти! розумієш, я…

— тихо! — раптом шикнув третій. — хтось іде!

двоє кинулись тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.

третій, високий, спіткнувся об ящик…

у дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. учнівського квитка хлопець при собі не мав.

немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:

— і що ж, хлопче, було дуже весело? отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника, — дуже весело? і компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? втекли, а тебе покинули… нічого не скажеш — вірні друзі.

хлопець мовчав. знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.

— а знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству… що? кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? ну, гаразд. іди, йди, йди…

хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов, не прощаючись.

сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув.

4,8(68 оценок)
Это интересно:
Новые ответы от MOGZ: Литература
logo
Вход Регистрация
Что ты хочешь узнать?
Спроси Mozg
Открыть лучший ответ