Відповідь: гостросюжетний роман-буря української письменниці Анастасії Нікуліної. Це дебютна сольна книга авторки, яка була написана у 2017 році, у період популярності гри «Синій кит»
Пояснення:Ліза, руденька 14-річна дівчина, живе разом з батьками в містечку Туманівка, на березі Чорного моря і навчається в місцевій школі. Вона спокійна й відлюдькувата, не має друзів і часто свариться з батьками. Ліза дуже любить читати й просто обожнює ходити до моря. Вона не була хулорлявою, тому в школі з неї завжди знущалися.
Лізі ходила до школи різними дорогами, щоб не зустрітись з однокласниками. У школі вона ні з ким не спілкувалася. Навчання йшло не дуже добре. І, аби якось втекти від гнітючої реальності, дівчина часто сиділа в соціальних мережах. У соцмережі Ліза вже давно спілкувалася з користувачем під іменем Білий Кит. Вона завжди розповідала йому про свої проблеми, той завжди її заспокоював і втішав.
У школі дівчина не мала друзів і ні з ким там не спілкувалася, після занять старалася швидко повернутися додому, щоб не терпіти знущань. Найбільше дівчина зазнавала їх з боку однієї групи однокласників: Марини, Юлі й Сашка. Одного разу Ліза поверталася додому після школи, цього дня йшов дощ, тому всюди ще стояли калюжі. Біля майданчику на неї напади однокласники, побили і кинули в калюжу.
Коли Лізі прийшла додому, то побачила, що на ноутбук їй прийшли нові повідомлення від Білого Кита. Він, як і завжди, запитав, як у дівчини справи і як пройшов день. Вона відповіла, що цей день був дійсно паршивий.
Наступного дня дівчина почувалася дуже погано через нещодавні події. І спокій вона завжди знаходила лише на скелях Тридиву біля моря. Це було її місце спокою. Прибігши до цього місця вона побачила там жінку в інвалідному візку. Хоча до того часу біля цих скель ніколи нікого не було, крім самої Лізи. Школярка підійшла до незнайомки й засипала її питаннями. Лізі було цікаво, як звати жінку, звідки вона й що тут робить. Жінка зауважила, що оскільки це місце спокою, то розмову варто вести спокійніше і не засипати її питаннями. Вони познайомилися, виявляється її звуть Анною.
Після зустрічі з жінкою швидко пролетів цілий тиждень. Вперше за цей час до Лізи написав Білий Кит. Він розповідав, що вони довго не спілкувалися і йому дуже самотньо. Ліза написала йому, що дуже хоче, щоб він її поцілував і Кит вийшов з мережі. Наступного дня Ліза була дуже засмучена. Зранку замість того, щоб піти до школи, побігла до Тридиву. Там не було Анни, проте був якийсь не знайомий чоловік. Він спитав Лізу, що їй тут потрібно, через це дівчина почала з ним сперечатися, що це її місце спокою, я не його. Він сказав, що прийшов сюди з посланням для Лізи, сказав, що Ліза познайомилася з Анною. Зараз жінка лікується недалеко звідси в оздоровниці. Анна колись скинулася з цих скель, саме тому зараз в інвалідному візку. Ліза поцікавилася звідки чоловік так багато знає про Анну. Він відповів, що просто знає і пішов.
Через кілька днів до Лізи написав Білий Кит. У своєму повідомленні він вибачився за те, що довго не відповідав, адже він не боявся того, що написала дівчина, а просто не знав, що відповісти. Він їй надіслав фотографію талісману, який завжди його оберігав, і Кит дуже б хотів, щоб він оберігав і її. Талісман мав вигляд брелка: металевий футбольний м'яч, причеплений до срібного ланцюжка.
Одного дня Ліза, повертаючись зі школи, йшла попри футбольне поле. Дівчина зупинилася, щоб подивитися, як грають хлопці, бо побачила там Максима. Саша копнув м'яча, той відбився від штанги і докотився до Лізи. До дівчини підійшов Максим і запропонував їй кинути м'яч у баскетбольне кільце. Але дівчина ввічливо відмовила, сказавши, що їй час додому. Коли дівчина виходила з футбольного поля, то помітила, що біля виходу на землі лежить металевий футбольний м'яч, а поруч— срібний ланцюжок без застібки. Ліза підняла його і роздивившись зрозуміла, що це точнісінько такий самий брелок, як і на фото. До неї підійшов Максим і запитав, де вона це знайшла. Дівчина від несподіванки злякалася, а хлопець вибачився за те, що її налякав. Ліза запитала, чи дійсно цей брелок належить йому, хлопець ствердно кивнув і дівчина простягнула його Максу. Хлопець сказав, що загубив його і до той знайшовся, бо це його талісман, який щоправда допомагав йому лише на футболі. І тоді дівчина витягнула з кишені свій талісман. Це був камінець у вигляді кита, щоправда він їй теж не завжди допомагав. Тоді Максим зробив Лізі комплімент сказавши, що в неї сонце у волоссі, адже дівчина була руденька. І раптом дівчину осяйнуло. Білий Кит нещодавно надіслав їй фото такого ж талісману, як і в Максима і він завжди називав її сонячною. «То, може, Макс це і є Білий Кит?».
ответ:
повесть «станционный смотритель» — это человеческой жизни, в которую бесцеремонно вторглись и безжалостно ее растоптали. повесть построена по всем правилам жанра. сначала мы знакомимся с местом действия и героем — самсоном выриным. потом автор вводит в развитие сюжета персонажей, сопричастных к тому, что произойдет с главным героем. перед нами трагедия «маленького человека», чиновника четырнадцатого класса.
станционный смотритель самсон вырин живет бедно, своим трудом, исполненным оскорблений и унижений, он добывает средства к существованию, но ни на что не жалуется и доволен судьбой. он растит дочь — милую, чуткую, красивую девушку, которая ему и иногда сглаживает конфликтные ситуации, которые неизбежно возникают на станции с нетерпеливыми и строгими проезжающими. но в этот маленький спокойный мир приходит беда: молодой гусар минский тайно увозит дуню в петербург.
горе потрясло старика, но не сломило — он отправился за своей дуней в петербург, разыскал минского и пробрался к нему. но старика выбросили из дома. станционный смотритель не смирился с тем, что не увидел дочь, и сделал еще одну попытку, но дуня, заметив его, упала в обморок, а его опять прогнали. самсон вырин смирился. он уехал на свою почтовую станцию, с горя запил и вскоре умер. обиженный судьбой и людьми, вырин стал воплощением страдания и бесправия. самсон вырин пытался протестовать, но, как человек низшего сословия, не мог противостоять минскому. такова печальная судьба «маленького человека», мастерски изображенная пушкиным. вопрос о его судьбе пушкин ставит остро и драматично. смирение унижает человека, делает его жизнь бессмысленной, вытравляет в нем гордость, достоинство, превращает его в добровольного раба, в жертву, покорную ударам судьбы.
в повести «станционный смотритель» а. с. пушкин обращается к теме «маленького человека». вначале произведения автор знакомит нас с жизнью станционных смотрителей, с тяжестями и унижениями, которые им приходится терпеть каждый день:
«кто не проклинал станционных смотрителей, кто с ними не покою ни днем, ни ночью… в дождь и слякоть принужден он бегать по дворам; в бурю, в крещенский мороз уходит он в сени, чтоб только на минуту отдохнуть от крика и толчков раздраженного постояльца».
но несмотря на то унизительное отношение, которое они терпят от других, эти «люди мирные, от природы услужливые…». далее автор рассказывает нам смотрителя самсона вырина. это был добрый человек, единственная радость которого заключалась в его дочери — красавице дуне. но однажды у смотрителя в доме остановился гусар. он притворился больным и дочь вырина ухаживала за ним. за доброту смотрителя гусар отплатил подлостью: он соблазнил и увез без ведома отца дуню. правда, мы не можем утверждать, что гусар злой человек. по всему видно, что дуня уехала по собственному желанию и счастлива с ним. но ведь этого не может знать бедный отец. зато он хорошо знает другое — как в таких случаях обычно бывает:
«не ее первую, не ее последнюю сманил проезжий повеса, а там подержал, да и бросил. много их в петербурге, молоденьких дур, сегодня в атласе да бархате, а завтра, поглядишь, метут улицу вместе с голью кабацкою».
то, чего боится вырин, — реальность. автор заставляет читателя не просто жалеть смотрителя и сочувствовать его горькому одиночеству, но еще и задуматься о том, что тот мир, в котором живут вырины, устроен далеко не лучшим образом. в своей повести а. с. пушкин учит нас глубоко уважать людей, несмотря на их положение в обществе, на социальный статус. каждый человек достоин того, чтобы к нему относились внимательно и с уважением. мир, в котором мы живем, и так достаточно жесток. чтобы хоть немного изменить его, мы должны стремиться к гуманности и состраданию
объяснение:
Відповідь: гостросюжетний роман-буря української письменниці Анастасії Нікуліної. Це дебютна сольна книга авторки, яка була написана у 2017 році, у період популярності гри «Синій кит»
Пояснення:Ліза, руденька 14-річна дівчина, живе разом з батьками в містечку Туманівка, на березі Чорного моря і навчається в місцевій школі. Вона спокійна й відлюдькувата, не має друзів і часто свариться з батьками. Ліза дуже любить читати й просто обожнює ходити до моря. Вона не була хулорлявою, тому в школі з неї завжди знущалися.
Лізі ходила до школи різними дорогами, щоб не зустрітись з однокласниками. У школі вона ні з ким не спілкувалася. Навчання йшло не дуже добре. І, аби якось втекти від гнітючої реальності, дівчина часто сиділа в соціальних мережах. У соцмережі Ліза вже давно спілкувалася з користувачем під іменем Білий Кит. Вона завжди розповідала йому про свої проблеми, той завжди її заспокоював і втішав.
У школі дівчина не мала друзів і ні з ким там не спілкувалася, після занять старалася швидко повернутися додому, щоб не терпіти знущань. Найбільше дівчина зазнавала їх з боку однієї групи однокласників: Марини, Юлі й Сашка. Одного разу Ліза поверталася додому після школи, цього дня йшов дощ, тому всюди ще стояли калюжі. Біля майданчику на неї напади однокласники, побили і кинули в калюжу.
Коли Лізі прийшла додому, то побачила, що на ноутбук їй прийшли нові повідомлення від Білого Кита. Він, як і завжди, запитав, як у дівчини справи і як пройшов день. Вона відповіла, що цей день був дійсно паршивий.
Наступного дня дівчина почувалася дуже погано через нещодавні події. І спокій вона завжди знаходила лише на скелях Тридиву біля моря. Це було її місце спокою. Прибігши до цього місця вона побачила там жінку в інвалідному візку. Хоча до того часу біля цих скель ніколи нікого не було, крім самої Лізи. Школярка підійшла до незнайомки й засипала її питаннями. Лізі було цікаво, як звати жінку, звідки вона й що тут робить. Жінка зауважила, що оскільки це місце спокою, то розмову варто вести спокійніше і не засипати її питаннями. Вони познайомилися, виявляється її звуть Анною.
Після зустрічі з жінкою швидко пролетів цілий тиждень. Вперше за цей час до Лізи написав Білий Кит. Він розповідав, що вони довго не спілкувалися і йому дуже самотньо. Ліза написала йому, що дуже хоче, щоб він її поцілував і Кит вийшов з мережі. Наступного дня Ліза була дуже засмучена. Зранку замість того, щоб піти до школи, побігла до Тридиву. Там не було Анни, проте був якийсь не знайомий чоловік. Він спитав Лізу, що їй тут потрібно, через це дівчина почала з ним сперечатися, що це її місце спокою, я не його. Він сказав, що прийшов сюди з посланням для Лізи, сказав, що Ліза познайомилася з Анною. Зараз жінка лікується недалеко звідси в оздоровниці. Анна колись скинулася з цих скель, саме тому зараз в інвалідному візку. Ліза поцікавилася звідки чоловік так багато знає про Анну. Він відповів, що просто знає і пішов.
Через кілька днів до Лізи написав Білий Кит. У своєму повідомленні він вибачився за те, що довго не відповідав, адже він не боявся того, що написала дівчина, а просто не знав, що відповісти. Він їй надіслав фотографію талісману, який завжди його оберігав, і Кит дуже б хотів, щоб він оберігав і її. Талісман мав вигляд брелка: металевий футбольний м'яч, причеплений до срібного ланцюжка.
Одного дня Ліза, повертаючись зі школи, йшла попри футбольне поле. Дівчина зупинилася, щоб подивитися, як грають хлопці, бо побачила там Максима. Саша копнув м'яча, той відбився від штанги і докотився до Лізи. До дівчини підійшов Максим і запропонував їй кинути м'яч у баскетбольне кільце. Але дівчина ввічливо відмовила, сказавши, що їй час додому. Коли дівчина виходила з футбольного поля, то помітила, що біля виходу на землі лежить металевий футбольний м'яч, а поруч— срібний ланцюжок без застібки. Ліза підняла його і роздивившись зрозуміла, що це точнісінько такий самий брелок, як і на фото. До неї підійшов Максим і запитав, де вона це знайшла. Дівчина від несподіванки злякалася, а хлопець вибачився за те, що її налякав. Ліза запитала, чи дійсно цей брелок належить йому, хлопець ствердно кивнув і дівчина простягнула його Максу. Хлопець сказав, що загубив його і до той знайшовся, бо це його талісман, який щоправда допомагав йому лише на футболі. І тоді дівчина витягнула з кишені свій талісман. Це був камінець у вигляді кита, щоправда він їй теж не завжди допомагав. Тоді Максим зробив Лізі комплімент сказавши, що в неї сонце у волоссі, адже дівчина була руденька. І раптом дівчину осяйнуло. Білий Кит нещодавно надіслав їй фото такого ж талісману, як і в Максима і він завжди називав її сонячною. «То, може, Макс це і є Білий Кит?».