Особенности творческой манеры Гончарова, характер его реализма определяются его мировоззрением, личностным статусом, пониманием творчества, его природы и законов. Так же, как и Тургенев, он придерживался либеральных убеждений, но в отличие от Тургенева, был гораздо дальше от социально-политических конфликтов современности. Писатель рассматривал общественную жизнь и ее перспективы через эволюцию социально-бытового уклада. Другими словами, его волновали не столько социально-политические, сколько бытийные проблемы. Гончаров сам достаточно прозрачно определил свои мировоззренческие ориентиры и своеобразно дистанцировался от революционности, столь характерной для его времени: «Я разделял во многом образ мыслей относительно, например, свободы крестьян, лучших мер к просвещению общества и народа, о вреде всякого рода стеснений и ограничений для развития. Но никогда не увлекался юношескими утопиями в социальном духе идеального равенства, братства, чем волновались молодые умы» .
При этом в творчестве Гончарова нашли отражение существенные стороны современной ему действительности. Писателю удалось показать сдвиги в сознании, в системе ценностей его эпохи; он художественно осмыслил новый тип русской жизни — тип буржуазного предпринимателя.
Гончаров прожил долгую творческую жизнь, но написано им немного. Писатель долго вынашивал замыслы своих произведений, тщательно обдумывал детали, прежде чем начинал непосредственную работу над текстом. У него была собственная концепция творчества. Писатель был убежден, что подлинное произведение искусства рождается только из лично пережитого художником. «То, что не выросло и не созрело во мне самом, чего я не видел, не наблюдал, чем не жил — то недоступно моему перу.. . я писал только то, что пережил, что мыслил, чувствовал, что любил, что близко видел и знал» , — признавался он.
Объяснение:
Извините кратко не смог
Більшість прозових творів Б. Грінченко присвятив зображенню українського народу. Письменника цікавили соціальні процеси й моральна проблематика. Розглядав він і питання, що стосувались народної освіти та виховання.
В оповіданні «Без хліба» (1884) автор зосередився на вивченні особистісного профілю українського селянина — носія й виразника народної етики. Він показав, наскільки важливими в житті людини є засвоєні ще з дитинства моральні норми й цінності.
Селяни Горпина й Петро вже три роки як побралися, мають маленьку дитину, та все ніяк не облаштують власне господарство. Несприятливим видався й останній рік, а на весну не стало хліба.
Петро шукав роботу, та й тут не пощастило. Лишилася надія позичити хліб із громадських запасів, що зберігаються в гамазеї (складському приміщенні). Адже й Петро разом з іншими селянами свого часу складав туди зерно! Та коли звернувся до старости, то зустрів лише нерозуміння й байдужість до своєї біди.
Письменник детально розкрив психологічні стани селянина, доведеного до відчаю. Петра глибоко обурює ставлення сільської влади: «Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай і дитина нехай умирає!». Лише розпач, загроза голоду й уболівання за рідних змушують чоловіка зважитися на крадіжку. Він приходить до цього не одразу, а поступово: довго переконує самого себе, у душі відбувається гостра боротьба.
Про вчинену Петром крадіжку не дізнаються односельці, але вона швидко руйнує сімейну злагоду, стає причиною болючих моральних переживань. Горпині сумно та соромно — вона не хоче чоловіка-злодія. Та й самого Петра гризе сумління. Він бачить, як його вчинок позначився на родинному житті. Терпіти муки совісті вже несила, і селянин щиро просить вибачення в громади: «Люди добрі! Простіть мене, бо я злодій!».
Важливим і показовим є зображення морального рівня громади. Письменник розрізняє простих хліборобів і сільську владу. Якщо староста й писар не до Петрові, то звичайні односельці виявили людяність та виступили проти його арешту. Автор вірить у справедливість організованої сільської громади, яка покладається на традиційну народну мораль. Люди дали шанс на виправлення, а селянин, заробивши чесною працею, повернув украдене. Петро відродив не лише повагу односельців, а й прихильність коханої дружини і власний душевний спокій.
Оповідання нагадує народну соціально-побутову казку: герой хоч і робить хибний крок, та, одержавши підтримку родини й «добрих людей», гідно виправляє свою помилку. А фінал твору щасливий — теж як у казці. Та й сама історія, попри свою зовнішню простоту, сприймається немов корисне практичне повчання, що передає часточку народної мудрості.
