У другій частині новели з’являється старий німець Берман. Він — художник, який все життя тільки мріє про шедевр, що коли-небудь вийде з-під його пензля. Для цього потрібне натхнення, якого не дає життя. Тому Берман ніколи не почне роботи над шедевром. Автор небагато розповідає про життя художника і про все, що він робив після того, як почув про хворобу Джонсі.
Ми дізнаємося про вчинок Бермана вже після його смерті. Старий німець майстерно намалював листок плюща просто на цегляній стіні і хворій Джонсі давалося, що листок так сильно чіпляється за життя, що ніколи не впаде. Так минуло кілька днів. Джонсі почала одужувати. Нарешті дівчина зрозуміла, що була поганим дівчиськом і що це гріх — хотіти вмерти. Їй допоміг подолати хворобу листочок плюща — символ життя, намальований Берманом.
У кінці новели Джонсі довідується, хто допоміг їй вижити. Старий Берман замалював листочок ціною свого жиггя. Він промокнув під дощем, замерз від холодного пронизливого вітру. Його старий організм не витримав пневмонії — і він помер. Старий художник віддав своє життя для того, щоб жила Джонсі. Невдаха і нездара зумів подарувати дівчині більше, ніж звичайний шедевр — життя.
Новела О. Генрі — про людяність, співчуття, самопожертвуі про мистецтво, яке має спонукати до життя, давати наснагу, радість і натхнення. Це і є уроки О. Генрі, вони вчать радіти щирим людським почуттям, які можуть зробити життя у цьому шаленому світі щасливим і осмисленим.
Именно бабушка познакомила мальчика с русским фольклором – слушать сказки из ее уст было истинным удовольствием: «Говорит, точно поет, и чем дальше, тем складней звучат слова. Слушать ее невыразимо приятно». И именно бабушка привила внуку любовь к слову - яркому, сочному, меткому.
В доме у деда, где Алеша чувствовал себя неспокойно и неуютно, единственной заступницей его была бабушка. Конечно, окончательное решение всегда оставалось за дедом как за главой семьи, но она изо всех сил пыталась оградить внука от того, что происходило в доме. А там шла непрекращающаяся война – между дедом и его детьми. И лишь бабушка пыталась как-то сохранить семью, пыталась напомнить всем этим людям, что они родная кровь.
Бабушка заменила Алеше мать, которая вскоре после переезда в дом отца, «исчезла». Эта старая женщина стала тем лучиком света, который поддерживал маленького мальчика, дарил ему радость жизни, тепло и любовь в каждодневной борьбе за существование. Она пыталась внука от дедушкиного гнева, когда тот чуть не засек Алешу до смерти, всегда была на его стороне, всегда поддерживала и оберегала.
Именно бабушка открыла Алеше Бога – не сурового и злого, как у Кашириных, а доброго, снисходительного, любящего. Именно бабушка учила мальчика жизни, объясняя ему все, что происходит вокруг, в доме и за его пределами. И так продолжалось до самой ее смерти. А когда бабушка умерла, закончилось и детство героя - он пошел «в люди».
Будучи уже взрослым, рассказчик, обратясь назад, в свое детство, приносит бабушке запоздалую благодарность. Благодарность за то, что она заменила ему мать, осветила его жизнь любовью, прорастила в нем его талант: «До нее как будто спал я, спрятанный в темноте, но явилась она, разбудила, вывела на свет, связала всё вокруг меня в непрерывную нить, сплела всё в разноцветное кружево и сразу стала на всю жизнь другом, самым близким сердцу моему, самым понятным и дорогим человеком, — это ее бескорыстная любовь к миру обогатила меня, насытив крепкой силой для трудной жизни».