Любовна лірика Б. Л. Пастернаку, по – моєму, є однієї зі складових частин глобального гуманізму творчості поета. У віршах, присвячених улюбленим жінкам, як би є присутнім заклик вдивитися, вслухатися, вчувствоваться в мир його душі, але в жодному разі не вторгатися в нього. І сам поет ніколи не вторгався в душі улюблених, але саме – вчувствовался й вслухувався. От фрагмент одного з перших віршів про любов:
Я теж любив, і вона жива ще.
Всі так само, котячись у ту початкову рань,
Коштують часи, зникаючи за краєчком
Мгновенья. Всі так само тонка ця грань…
Ліричний герой говорить про любов у минулому часі, але розчарування немає. Він розуміє, що сама по собі любов допомагає перебороти суєту й вульгарність миру й тому про погаслій колись іскру любові нерозумно шкодувати. Це однаково хоч і коротке, але звільнення духу від нелюбові. Пастернак з філософською глибиною відображав у своїх віршах саме це достоїнство найвищого людського почуття
Пастернак уважав, що досягнення змісту любові рівносильно розгадці змісту буття, і, навчений гірким досвідом, писав:
Любити інших – важкий хрест…
Біль розриву випробував і він. У його циклі «Розрив» чується справжній стогін душі, що втрачає любов. Але хочу відзначити знову, що й тут почуття ліричного героя Пастернаку далекі від розчарування, сарказму й т.д. Він перемагає, а не переборює свій біль:
Об сором, ти в тягар мені! Об совість, у цьому ранньому
Розриві стільки мрій, наполегливих ще!
Коли б, людина, – я був порожнім собраньем
Скронь і губ, і око, долонь, плечей і щік
Ліричний герой, навпаки, бачачи розчарування улюбленої, остерігає її від цього згубного почуття:
Розчарувалася? Ти думала – у світі нам
Розстатися за реквіємом лебединим?
Розраховуючи на горі, зіницями розширеними
У сльозах, приміряла їхня непереможність?
Поет будує метафору на питаннях улюбленої, які вже самі в собі несуть відповідь
Віршам про любов Пастернаку властиві особлива музикальність і, я б сказав, чарівне підсвічування ассоциативности: «Нікого не буде в будинку…»; «Ти як майбутність увійдеш».
Чуйне серце поета з особливою теплотою відкривалося назустріч жінкам, душі яких, минулого рівні йому по художньому сприйняттю миру й любові. Це – Ганна Ахматова й Марина Цветаева. Поет обом присвятив вірші. Вони цікаві не пристрастю фізичної, але духовної
Ганні Ахматової:
Мені здається, я підберу слова,
Схожі на вашу первозданність
А помилюся, – мені це трынь – трава,
Я однаково з помилкою не розстануся
И – Марині Цветаевой:
Ти вправі, вивернувши кишеню,
Сказати: шукайте, рийтеся, шарте
Мені однаково, чим сир туман
Будь – яке минуле, як ранок вмарте.
Яким преклонінням перед величезністю щиросердечної краси цих жінок струменіють присвяти. Рефреном у тій і іншій присвяті проходить – «однаково», як би підтвердженням, що велич душі людської в любові й шляхетності не залежить ні від яких зовнішніх обставин, крім Бога, а Бог завжди за любов
Единосущность любові й поезії Пастернаку завжди буде співзвучна читачам його віршів
Любовна лірика Б. Л. Пастернаку, по – моєму, є однієї зі складових частин глобального гуманізму творчості поета. У віршах, присвячених улюбленим жінкам, як би є присутнім заклик вдивитися, вслухатися, вчувствоваться в мир його душі, але в жодному разі не вторгатися в нього. І сам поет ніколи не вторгався в душі улюблених, але саме – вчувствовался й вслухувався. От фрагмент одного з перших віршів про любов:
Я теж любив, і вона жива ще.
Всі так само, котячись у ту початкову рань,
Коштують часи, зникаючи за краєчком
Мгновенья. Всі так само тонка ця грань…
Ліричний герой говорить про любов у минулому часі, але розчарування немає. Він розуміє, що сама по собі любов допомагає перебороти суєту й вульгарність миру й тому про погаслій колись іскру любові нерозумно шкодувати. Це однаково хоч і коротке, але звільнення духу від нелюбові. Пастернак з філософською глибиною відображав у своїх віршах саме це достоїнство найвищого людського почуття
Пастернак уважав, що досягнення змісту любові рівносильно розгадці змісту буття, і, навчений гірким досвідом, писав:
Любити інших – важкий хрест…
Біль розриву випробував і він. У його циклі «Розрив» чується справжній стогін душі, що втрачає любов. Але хочу відзначити знову, що й тут почуття ліричного героя Пастернаку далекі від розчарування, сарказму й т.д. Він перемагає, а не переборює свій біль:
Об сором, ти в тягар мені! Об совість, у цьому ранньому
Розриві стільки мрій, наполегливих ще!
Коли б, людина, – я був порожнім собраньем
Скронь і губ, і око, долонь, плечей і щік
Ліричний герой, навпаки, бачачи розчарування улюбленої, остерігає її від цього згубного почуття:
Розчарувалася? Ти думала – у світі нам
Розстатися за реквіємом лебединим?
Розраховуючи на горі, зіницями розширеними
У сльозах, приміряла їхня непереможність?
Поет будує метафору на питаннях улюбленої, які вже самі в собі несуть відповідь
Віршам про любов Пастернаку властиві особлива музикальність і, я б сказав, чарівне підсвічування ассоциативности: «Нікого не буде в будинку…»; «Ти як майбутність увійдеш».
Чуйне серце поета з особливою теплотою відкривалося назустріч жінкам, душі яких, минулого рівні йому по художньому сприйняттю миру й любові. Це – Ганна Ахматова й Марина Цветаева. Поет обом присвятив вірші. Вони цікаві не пристрастю фізичної, але духовної
Ганні Ахматової:
Мені здається, я підберу слова,
Схожі на вашу первозданність
А помилюся, – мені це трынь – трава,
Я однаково з помилкою не розстануся
И – Марині Цветаевой:
Ти вправі, вивернувши кишеню,
Сказати: шукайте, рийтеся, шарте
Мені однаково, чим сир туман
Будь – яке минуле, як ранок вмарте.
Яким преклонінням перед величезністю щиросердечної краси цих жінок струменіють присвяти. Рефреном у тій і іншій присвяті проходить – «однаково», як би підтвердженням, що велич душі людської в любові й шляхетності не залежить ні від яких зовнішніх обставин, крім Бога, а Бог завжди за любов
Единосущность любові й поезії Пастернаку завжди буде співзвучна читачам його віршів
С прославленных бригов бегут на заре
Высокие люди с улыбкой обманной,
С глазами, как отсвет морей в янтаре,
С великою злобой, с могучей любовью,
С соленой, как море, бунтующей кровью,
С высокой, как солнце, мечтой о добре.
Высокого неба тугая раскраска
Туманилась медленно. Кончилась сказка.
Ушел небывалой страны властелин.
Игрушечный змей пробивался сквозь тучи,
Стучали пролетки, и ветер летучий
Примчал нам веселое прозвище –Грин!
Рассказ учителя о жизни А. Грина. (Сопровождается слайдами на экран)
Александр Степанович Гриневский прожил тяжелую жизнь. С ранних лет будущий писатель испытал лишения и унижения, непосильный труд и постоянный голод.
Отец Грина, участник восстания, был сослан в глухой уральский город Вятку, работал там счетоводом, спился и умер в нищете. Сын Александр рос мечтательным, нетерпеливым и рассеянным мальчиком. Учился он плохо, но очень любил читать книги, особенно о путешествиях и приключениях. С восьми лет Грин начал напряженно думать о путешествиях, жажду которых он сохранил до самой смерти. Однажды юный Александр увидел в Вятке мальчиков в форме учеников штурманской школы и, как сам он вспоминал, «испытал восторг и тоску» . С тех пор мечты о море, морской службе владели им с особенной силой. Юноша отправляется в Одессу.
Организация внимания.
II. Объявление темы урока.
Тема сегодняшнего урока "В ожидании чуда… "
-Когда человек ждет чуда, надеется на него?
Скоро мы узнаем, почему главные герои феерии А. Грина "Алые паруса" искренне верили в чудо.
Феерия –это (франц. feerie, от fee — фея, волшебница) ,
1) жанр театральных спектаклей, в которых для фантастических сцен применяются постановочные эффекты. Возник в Италии в 17 в.
2) Цирковое представление с использованием различных эффектов.
Фееричная повесть Грина необычайна популярна, получила ряд интерпретаций в различных видах искусства. На ее основе создана опера "Алые паруса" Андрея Богословского, Сергеем Наровчатым было написано одноименное стихотворение