Кем является наш герой
Владимир - сын небогатого помещика. Матери он лишился еще в детстве. Его отец постарался сделать все возможное, дабы обеспечить своему сыну светлое будущее. Владимир окончил петербургский кадетский корпус, а потом он служил в гвардейском полку.
Владимир хорошо образован. Его натура далеко не односторонняя: он и охотник, и на фортепиано играет, знает иностранные языки.
Внешность героя
Владимиру чуть больше 20 лет. Молодой человек хорош собой. У него светлые русые волосы и карего цвета глаза. Он среднего роста. Все в нем, и голос, и внешний вид, выражает благородие и величие.
Характер Владимира
Как особенности характера Владимира Дубровского, можно выделить такие его черты, как:
честолюбие;
благородство;
гордость;
щедрость.
Владимир, хоть и расточителен, но это качество не слишком портило его. Вместе с этим, он был довольно милосердным человеком, отличался честностью.
Но, хоть он и был добр, все же желание отомстить Троекурову было в нем сильно. Он считал помещика виновником смерти своего отца, которого Владимир хоть и мало знал, но очень любил.
Когда он узнал о болезни своего родителя, то поспешил немедленно оказаться дома, рядом с ним.
Когда же старый Дубровский умер, и поместье их перешло во владение соседа, молодой человек, видя всю несправедливость этого, и задумывает свой план мести.
Герой становится разбойником. И в скором времени о его деяниях начинают говорить по всей округе.
Но, несмотря на то, что Владимир и занялся грабежом, он и здесь сохраняет свои лучшие качества. Он прослыл разбойником благородным. Он не грабил людей неимущих. А в действиях его прослеживалась справедливость.
Наконец, Владимир приблизился к своей цели. С обмана поселился он в доме своего врага. Но, тут герой влюбляется в его дочь - Машу.
Благодаря этому высокому чувству герой отказывается от своих честолюбивых мстительных планов и покидает поместье Троекурова.
Такой поступок еще раз подчеркивает благородство этого человека. Он любить и прощать. Его душа по настоящему щедра. Таков главный герой этой повести.
Объяснение:
Герої поеми Гомера «Іліада» Ахілл і Гектор — найхоробріші воїни у своєму війську.
Про Ахіла автор говорить : прудконогий , богосвітлий, богоподібний, постійні епітети для Гектора: коней баских упокірник, божистий , шоломосяйний , осяйливий . Ахіллу було передбачене довге мирне життя або смерть на війні, але він іде на війну, бо вибрав коротке та уславлене життя. Гектор — троянський вождь, головний захисник міста, він переконаний у справедливості свого місця на війні. Обидва герої гинуть у боротьбі.
І Гектору, і Ахіллу властиві доблесть, пристрасне бажання перемогти і прославитись. Обидва вони мужні, сильні, на їх рахунку багато подвигів та перемог. Вони є гідні супротивники, адже автор порівнює Ахілла з соколом та Гектора з високолетним орлом. Риси характеру Ахілла: мужність, сила, справедливість, егоїзм, почуття власної гідності, почуття героїчної честі , помста, благородство , жорстокість . Гектору притаманні мужність, людяність, жертовність, благородство, сумлінність , стриманість, ніжність , вірність. До рис, що характеризують обох, слід додати їх побожність. Ахілл звертається до богів, зокрема до Зевса. Гомер часто підкреслює побожність Гектора .
Ахілл – улюбленець богів – доблесний воїн , його відвага не знає меж . Він вірний товариш, щирий і чесний. Разом з тим він нетерпеливий, нестримний у своєму роздратуванні, запальний та гнівний. Дуже чутливий в питаннях честі : після образи він відмовляється продовжувати війну, відкидає спроби примирення, хоч це призводить до важких наслідків для війська – гинуть ахейці. Після загибелі свого друга, одержимий жагою помсти, він іде на бій з Гектором, засліплений гнівом , знущається над його тілом . З іншого боку, герой сумує за своїм другом, гірко ридає біля матері , співчуває батькові Гектора. Ми бачимо в серці Ахіла душевну боротьбу між помстою і шляхетністю.
Мужність Гектора – це результат розумної волі. Йому знайоме відчуття страху, але він навчився бути безстрашним. Гектор з сумом у серці залишає батьків, дружину и сина, бо він безмежно вірний обов’язку – захисті Трої. Позбавлений до богів, він віддає своє життя за рідну землю. Гектор людяний. Він ні разу не дорікнув Єлені, пробачає брату та не відчуває ненависті до них , хоч вони були винуватцями Троянської війни. У словах Гектора немає зневаги, зверхності . Він звертається до Ахіллеса як рівний до рівного , Ахіллес же виявляє повну зневагу до супротивника . Людяність Гектора та надмірна гнівливість Ахілла – відмінність між героями Гомера.
Ахілл і Гектор — справжні герої свого часу . Для давніх греків вони були ідеалом воїна, героя,
— Да стой ты, чумовая! — окликала ее бабушка. — Сосчитать ведь надо.
Тетка Васеня покорно возвращалась, и, пока бабушка считала деньги, она перебирала босыми ногами, ровно горячий конь, готовый рвануть, как только приотпустят вожжи.
--
Дядя Левонтий подбуровливал песню басом, добавлял в нее рокоту, и оттого и песня, и ребята, и сам он как бы менялись обликом, красивше и сплоченней делались, и текла тогда река жизни в этом доме покойным, ровным руслом. Тетка Васеня, непереносимой чувствительности человек, оросив лицо и грудь слезьми, подвывая в старый прожженный фартук, высказывалась насчет безответственности человеческой — сгреб вот какой-то пьяный охламон облизьянку, утащил ее с родины невесть зачем и на че? А она вот, бедная, сидит и тоскует все ночи напролет… И, вскинувшись, вдруг впивалась мокрыми глазами в супруга — да уж не он ли, странствуя по белу свету, утворил это черно дело?! Не он ли свистнул облизьянку? Он ведь пьяный не ведает, чего творит!Дядя Левонтий, покаянно принимающий все грехи, какие только возможно навесить на пьяного человека, морщил лоб, тужась понять: когда и зачем он увез из Африки обезьяну? И, коли увез, умыкнул животную, то куда она впоследствии делась?
--
С левонтьевскими «орлами» я и пошёл на увал, зарабатывать на коня с розовой гривой. Я уже набрал несколько стаканов земляники, когда левонтьевские ребята затеяли драку — старший заметил, что остальные собирают ягоды не в посуду, а в рот. В результате вся добыча была рассыпана и съедена, а ребята решили спуститься к Фокинской речке. Тут-то они и заметили, что у меня земляника осталась. Съесть её меня «на слабо» подбил левонтьевский Санька, после чего я вместе с остальными отправился на речку.