Климко отямився, ледь-ледь відкрив очі і побачив, що поруч із ним сидять: Зульфат, дід Гареєв та Наталя Миколаївна. В очах Климка все пливло, і він відчував сильний біль у правій частині грудей. З очей Наталі Миколаївни покотилися гарячі сльози, вона обережно погладила Климка по голові. З годом рана на груді хлопця загоїлась, але там залишився шрам. Він завжди буде нагадувати Кимкові про минуле.
Ось вже минуло 2 роки. Климко, як нічого не було, сидів біля вікна нової хати і згадував минуле. Він пригадав усе, що з ним відбулося. А найбільше він згадував свого дядька Кирила і тітку Марину. Климко піднявся зі стільця, дістав дядькову діжурку, сумно поглянув на неї і поклав у шафу. Потім хлопець вирішив написати листа тітці Марині: ''Люба тітонько Марино, це я, Климко. Я сподіваюся, що ви пам`ятаєте мене. Зі мною все добре. Живу я гарно, у новому дерев`яному будинку разом із Зульфатом, його дідусем, моєю вчителькою та її двохрічною донькою. Я дуже хочу дізнатися, як живеться Вам. Сподіваюся, що ми скоро зустрінемось...'' В цей час до кімнати зайшов Зульфат і покликав Климка до столу, бо вже був час снідати. Так закінчилася історія про Климка. Сподіваюся, що ви візьмете з неї багато уроків.
Объяснение:
Старший сын- Остап, не хотел учиться: несколько раз убегал он из бурсы, но его возвращали; он закапывал учебники, но ему покупали новые. И однажды Тарас сказал Остапу, что если тот не будет учиться, то его отправят в монастырь на двадцать лет. Только эта угроза заставила Остапа продолжить учение. Когда Остап с друзьями проделывали всякие шалости, он брал всю вину на себя и не выдавал друзей.
А младший сын- Андрий, любил учиться и был зачинщиком всех шалостей . Но ему всегда удавалось избежать наказания. Несмотря на различия, Остап и Андрий обладали цельным характером, только у Остапа это проявилось в преданности делу и отчизне, а у Андрия в любви к прекрасной панночке-полячке.
Объяснение:
Надеюсь, что
Употребляя в своей речи брань,люди осуждают нас,ставя нас в положение злых,грубых людей,но ведь никто из них и не задумывался над тем,что эту злобу не так уж и легко держать в себе,особенно нам,легко ранимым подросткам. Мы злимся и по пустякам,когда родители даже не пытаются понять нас,наши проблемы для них мелочи,они с ними не считаются. Мы злимся даже от того,что нам не к кому пойти и на это непонимание.Порой кажется,что вокруг одни лицемеры.Но из-за наших рассуждений,мы совсем не хотим замечать людей,которые пытаются нам ну или хотя бы пытаются это сделать. Они не задумываются над тем,что "нужно делать добро и оно обязательно к тебе вернется"нет,они просто хотят без причины.
и блабла бла,импровизируй,надеюсь чем-то)