1. Она жила во дворце, но мачеха так извела царевну, что та ушла в лес жить у семи богатырей в тереме.
2. Была она: белолица, черноброва, молода, лицо её было неотразимо.
3. Она от мести мачехи чем могла богатырям. Так же ждала жениха - королевича Елисея.
4. Она была послушна, никогда не повышала голос на своего отца, была трудолюбивая, была честна ко всем.
5. Автор относится к ней с теплотой, жалея её, что та - сирота.
6. Она была прекрасна, всё умела делать, была послушна, никогда не перечила родителям
Трагедія Булгакова полягала саме в тому, що він жив і творив у країні, де митець, не визнаний за життя, не визнавався і після смерті. Творчість його була противагою стадності, яка склалась в суспільстві. Можливо, саме тому один із романів письменника, створений у 1928-1929 роках, носив назву “Копито інженера”.
Слово інженер несло в собі ворожі значення, і цих значень було кілька. По-перше, це буржуазні інженери, що допомагали на радянських новобудовах, а значить – шкідники і шпигуни, по-друге, це буржуазні спеціалісти дореволюційного часу – “специ”, по-третє, це жертви “шахтинської справи”, сфальсифікованої проти ряду радянських інженерів.
Звертаючись до листа, адресованого Михайлом Панасовичем урядові СРСР, читаєш не покаяння, а спробу відстояти свої громадянські права, адже письменник не може кривити душею навіть перед тими, хто прирікає його на гоніння, злидні і загибель. Булгаков проаналізував рецензії літературної критики на його твори: позитивних – три, ворожих – двісті дев’яносто вісім. Зганьблено найкращі твори про інтелігенцію: “Дні Турбіних”, “Біг”, “Біла гвардія”.
А хіба не знищено і саму інтелігенцію?
“Мой литературный портрет закончен, и он же есть политический портрет. Я не могу сказать, какой глубины криминал можно отыскать в нем, но я об одном: за пределами его не искать ничего. Он исполнен совершенно добросовестно”,- так написав Михайло Булгаков про свою особисту творчість. І хоча він сам не розповсюджував цю думку на інших письменників, ми можемо з впевненістю сказати, що генії в Країні
Рад визнавались лише після смерті. Адже вся післяжовтнева епоха виховувала громадян сірими й однаковими.
Тема ролі і долі митця цікавила Михайла Булгакова все життя. Але перлиною всієї його творчості став останній твір – роман “Майстер і Маргарита”. Яскравий образ Майстра більшістю сучасників сприймався як образ самого Булгакова, а іноді як образ Ієшуа.
Можна по-різному трактувати вираз Воланда “Рукописи не горять”. Можна порівнювати з легендами, в яких полум’я не могло торкнутися святого письма, а можна провести паралель з листом Михайла Булгакова “Уряду СРСР”: “Погибли не только мои произведения, но и настоящие, и все будущие. И лично я, своими руками бросил в печку черновик романа о дьяволе, черновик комедии и начало второго романа “Театр”.
У вузькому розумінні, зрозумілому читачеві, роман “Майстер і Маргарита” був новим листом, який мав відродити у пам’яті Сталіна і цей, і інші листи, робив спробу ототожнити автора листів із героєм роману. Автор намагався дати зрозуміти адресатові, що Майстер відбуває туди, де правитель бажатиме зустрічі з тим, з ким колись недоговорив, адже, за словами Воланда, “ваш роман принесет еще сюрпризы… Ничего страшного уже не будет”.
Свої думки щодо ролі митця в суспільстві Михайло Булгаков не зберігав “про запас”, не приховував, він намагався висловлювати їх на сторінках творів або на сцені театру, тому його слова уряду, написані в 1930 році, звучать гордо: “Я не шепотом в углу выражал свои мысли”.
